Iнститутка, Вовчок Марко, Год: 1860

 
Марко Вовчок. Iнститутка
 


 ------------------------------------------------------------------------ 
 Оригинал этого текста расположен в 'Сетевой библиотеке украинской литературы' 
 OCR: Евгений Васильев 
 Для украинских литер использованы обозначения: 
 Є, є - 'э оборотное' большое и маленькое (коды AAh,BAh) 
 Ї, - 'i с двумя точками' большое и маленькое (коды AFh,BFh) 
 I,i (укр) = I,i (лат) 
 ------------------------------------------------------------------------ 

  Т. Г. Шевченку 


 I 

 Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду 
 така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не 
 згадувать!) - не здержу серця, заплачу, а роздумаюсь трохи - i смiюся. 
 Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так i моє лишенько. Якби 
 менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi 
 не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла 
 важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива 
 я... 
 На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, 
 - може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить - 
 тiльки шам-шам, одразу й не розбереш, так куди вже бiйка! не на умi. Увесь 
 день на ганочках, нiчка йде - охає та стогне. А за молодого вiку, 
 славлять, вигадочки були чималi i в не... та треба ж колись i перестати. 
 За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько, одно було горе, що з 
 двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви 
 одпросимось, а в недiлю й не думай. 'Розволочитесь, - було, каже панi 
 гнiваючись, - не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще 
 матимете час, - не зараз вам умирати'. 
 Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як 
 зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, 
 котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, - аж пече, та що 
 врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших 
 чуємо. 
 А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, - аж 
 серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало... Не 
 всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, 
 а друга й одморгує, то прив'яжуть тую до стiльчика косою, iнша зскочить 
 та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, - крутиться, 
 вертиться, тiльки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо! 
 У старо панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, - у Києвi 
 обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... iн-сти-ту-тi... Було 
 частенько до старо листи шле, а стара тi листи щодня вичитує, - i 
 попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже приздити 
 за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, 
 мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде! 
 Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у 
 кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не де панночка. А 
 нам того й треба. Ми за той тиждень, що виглядали, сказать, нажилися. 
 Шлють, то бiжимо-летимо... Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений 
 наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волi 
 дихнути! 
 Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого 
 двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, 
 позакидаємо, - та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко! 

 II 

 Дiждали панночки, прихала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого 
 вона така вродилася! Здається, i не змалювати тако кралi!.. Стара як 
 обiйняла , то й з рук не випускає, цiлує, й милує, та любує. I по 
 кiмнатах водить, усе показує, усе розказує, а панночка тiльки обертається 
 туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає. 
 Посадовила стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: 
 'Може, тобi того з'сти? може, того спити?' Надкiв, напиткiв 
 понастановлювала, сама сiла коло не, - не надивиться. А панночка усе 
 прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось 
 на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi там у 
 не думки, яка вдача, звичай. 
 - Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - питає стара. - Ти менi не 
 кажеш нiчого. 
 - Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така! 
 - Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко? 
 - От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi, а 
 що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи! 
 - Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже... Чому ж 
 ти менi зараз сього не прописала? 
 - Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються.. 
 - Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тi невiрнi 
 душi? 
 - Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи, i 
 друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те 
 знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в х 
 добре там, та чи в х недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми 
 показати... 
 - Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки - на що вже 
 бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй. 
 - Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французько мови i до музики 
 добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний 
 уважає, кожен i похвалить, а все iнше - тiльки морока... Учись та й 
 забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда. Багацько часу 
 пропало марно! 
 - Так як же оце? Погано вчать? 
 - Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як 
 би м грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... 
 Чого ж ви задумались, бабусю? 
 - Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, 
 як ти далi i все позабуваєш? 
 - Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в 
 гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про 
 ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, 
 та й зовсiм-таки не знаю. Цур й! 
 - А як же часом хто в тебе спитає, як там тi зорi по небу ходять, 
 абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить! 
 - Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а 
 чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо 
 всього викручусь, iще й х оступачу, - он як, бабусю! Хочете, я вам 
 заспiваю? Слухайте! 
 I заспiвала, затягла, - наче теє срiбло пересипається. Стара 
 цiлувати: 'Серденько моє! Втiхо моя!' А панночка до не ласиться та 
 просить: 
 - Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших! 
 - Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш 
 царiвна над панночками! 
 Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашо не навчено! А 
 найбiльш, бачця, людей туманити! 

 III 

 - Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб ти собi 
 обрала котру дiвчину. Та й веде до нас. Ми од дверей та в куток, та 
 купою в куточку й збилися. 
 - Се ваша панночка, - промовляє до нас панi. - Цiлуйте в ручку. 
 Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати. 
 Стара всiх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха... 
 - Боже мiй! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi 
 сплеснувши: - Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати? 
 Стоть i руки заложила, i дивиться на нас. 
 - Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо. 
 - Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панi: 
 - Ся буде менi! 
 - Так i добре ж, яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на 
 мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме. 
 - Ходiм уже, бабуню, годi вже! - перехопила панночка, сама скривилась i 
 перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, - от 
 стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають... 
 - Треба ж, голубко, - каже стара, - на розум навчити: се дурнi 
 голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з не людина. 
 - Шкода, бабуню, що спершу х не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати 
 до мiста. 
 Та й говорять собi, наче про коней, абощо. 
 - Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що вона така 
 непривiтна! 
 - А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не 
 втечеш. Яково буде - побачимо. 
 Та й собi задумалась. 

 IV 

 Увечерi кличуть: 'Iди до панночки - розбирати'. Ввiйшла, а панночка 
 стоть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе. 
 - Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: 
 я спати хочу! 
 Я розбираю, а вона все покрикує на мене: 
 - Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко: 
 - Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? - питає. 
 - Нi, не вмiю. 
 - Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi! 
 Дiвчата вже мене дожидають: 
 - А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що м казати? 
 - Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!.. 

 V 

 Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, 
 оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька. 
 - Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно! 
 Цiлує стару панiю та раз у раз питає: 
 - Чи скоро в гостi подемо, бабусечко? А коли гостi до нас надуть? 
 - Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе 
 надивлюся! 
 - Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що 
 приду додому - весело буде, людно, музики, танцi... Бабусенько мила, 
 люба! 
 - Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i 
 гостей проситиму. 
 Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, 
 рубки тонкi вибирає, та кроть, та примiряє на панночку. Панночка аж 
 пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у 
 друге зазирне, склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То 
 заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається... 
 - Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню 
 вберуся? 
 - Як заручишся, дитино моя, - одказує стара. - Дам тебе за князя чи за 
 графа, за багатиря всесвiтнього! 
 А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня 
 великородна. 
 Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнi. Було, i к 
 весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних 
 позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й 
 зiтхне: 
 - Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було! 
 - Та зажди ж бо трохи: наде такого, що й не потовпляться. 

 VI 

 Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а 
 другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо, 
 клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма х ужене, що дивуємось, 
 яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, сть, п'є, 
 все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. 
 А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашо панночки 
 звиваються, -так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона х усiх, - 
 кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає, другому 
 жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно, которого коло себе 
 садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм 
 подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наздять до нас, одно одного 
 попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, 
 чи не було м тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять 
 i налазять. Бо, бач, чим м у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi 
 скрасити?.. Солодко з'сти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що? 

 VII 

 Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, - життя i 
 господарство. 
 - Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла 
 робити? Хто приде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо. 
 - Та нудно без роботи, дитино! - одказує стара. 
 - Вiзьмiть книжку почитайте. 
 - Що я читатиму? Я вже не бачу читати. 
 - То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око 
 викольте тим дротиком! 
 - Та добре ж, добре, угамуйся! 
 Покине плести стара й нудиться. Убрала панночка у чiпчик з стрiчками 
 рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Придуть гостi - 
 вона напоготовi, привiтає х. 
 Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається: 
 - Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно! 

 VIII 

 Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз 
 надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться. 
 Далi вже що день, то вона сердитiша, вже й лає, часом щипне або штовхне 
 стиха... та й сама почервонiє як жар, - засоромиться. Поки ж тiльки не 
 звичилася, а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi 
 лихо живе. 
 Прийду, було, вбирати, то вже яко наруги я од не не натерплюся!.. 
 Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю, - знов не так! Та 
 цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем 
 мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого не доказує 
 над моєю головонькою бiдною! 
 Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора, у 
 будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись... Лишечко ж 
 моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло 
 русо коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай, 
 i пхати мене, i наскакувати на мене, - аж я злякалась! Та репече, та 
 дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за 
 мною в сад: 'Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!' Оглянусь я на 
 не, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як 
 схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, - дух 
 менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодно води 
 прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. 
 Панночка на стiльчику розкинулась, плаче, а стара над моєю головою стоть 
 i так то вже мене лає, така вже люта, - аж й у ротi чорно. 
 - Що ти накола, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю 
 зашлю! Я тебе з свiту зжену! 
 А панночку вмовляє: 
 - Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твох вона не годна! Ще 
 занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, 
 буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно. 
 - А тобi, ледащице (знов свариться на мене), - а тобi буде!.. 
 Та й не-знаю, як ще друго бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, 
 що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки ногою мене совманула та зараз 
 i звелiла дiвчатам до хати однести. 
 Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи: 
 - Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се 
 над нами таке безголов'ячко? 

 IX 

 Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала. 
 Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю: 
 'Таке молоде, а таке немилосердне, господи!' 
 У хатi холодок i тихо, стiни бiлi й нiмi, я сама з своєю душею. 
 Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня 
 сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу... 
 наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе 
 сама-самiсiнька iз своми думками - як у свiтi жити! Рада, було - боже 
 мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур. чить дощ об 
 землю!.. От, чую, щось затупоче... регiт i гомiц... у хату до мене зграя 
 дiтей усипле. Веселi, червонi, вiтають мене, вприскають мене дощем Iз 
 себе, пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне, спiвають, 
 вигукують: 
 Зiйди, зiйди, сонечко, 
 На попове полечко, 
 На бабине зiллячко, 
 На наше подвiр'ячко! 
 Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi 
 ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у 
 дзвiночки срiбнi видзвонює. 
 Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом 
 соняшним, i тяжкою працею, всi мовчать - хiба який зiтхне важко або 
 заспiває сумно, сумно стиха... 
 Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку. 
 - Устино! Голубко! 
 - А що там у вас дiється, сестрице? - спитаю . 
 - Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а 
 завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще 
 за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька! 
 -Про мене нiчого? 
 - Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов 
 панi з Басанi? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, 
 Устинко! 

 Х 

 Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря. 
 - Iди, иди, хутенько иди, Усте! 
 - Куди йти? 
 - До панночки, до панi! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб 
 зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм 
 одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди! 
 - Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати! 
 - Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, 
 ходiмо! 
 Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка. 
 - Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi 
 таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула. 
 Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає... 
 Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в не те личко 
 гожеє!.. 
 На той крик i панi не задлялась прилiзти... Давай мене лаяти. Ще 
 нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од не, поки не 
 вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. 
 Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) - панночка бiжить до старо: 
 'Бабуню, мене не шанують!' Чи хто заплаче: 'Бабуню, дiла не роблять, та ще 
 й плачуть!' Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара 
 лютує, нас карає, - молодий вiк iзгадала! 

 XI 

 Тiльки i дишемо, було, як наде гостей-паничiв та трохи забуде про нас 
 панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привiтна, люба - i що то? 
 - не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло не... Той поруч iз нею шиється, а 
 тон з кутка на не очима свiтить, сей за нею у тропу точиться, а той знов 
 збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається. 
 - Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дiвчата... - Дознає 
 неборак, почiм кiвш лиха! 
 Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж 
 ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже м, да не одбити. Наде 
 х силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi, 
 один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже х стара панi 
 собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла - i 
 шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися. 

 XII 

 Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий 
 вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, - i на панича не 
 походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки прижджi 
 переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, 
 i уста рум'янi, i станом високий, - така вже краса, що й не сказати! 
 Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до 
 його не заходь... 
 Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй: 
 - Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, - нехай побачу, 
 який!.. 
 А стара, було, на те: 
 - Моя дитино, нацокотали тi верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла... 
 Велико диво - полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими 
 заходити? 
 - Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як 
 славлють. 
 - Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а 
 жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, - бодай ви 
 виказились! 
 От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: 
 лiкаря та й лiкаря! Першого ж назду, як жарнув полковий начал, мусила 
 стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо 
 погодились: 'Привеземо, привеземо', кажуть. 
 - А коли ж ви нас одвiдаєте? - питає панночка, сюдитуди обертаючись та 
 в вiчi м заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко? 
 - Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть гостi, як 
 на ногах не пiдлiтуючи. I похали, раденькi що дурненькi. 

 XIII 

 Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все 
 бурчить: 
 - Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. 
 Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить. 
 Коли нахали полковi, а лiкаря нема. 'Дякує, - кажуть, -за ласку, та 
 нема в його часу анi години: недужих у його багато, - лiчить'. 
 - I не силуйте його, - каже стара, - нехай лiчить з богом! 
 Панночка тiльки почервонiла i уста закусила. 
 Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!.. 
 Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. 
 Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й 
 живе ближче за всiх, - по його! 
 Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як 
 мальована, - дожидає. 
 Прихав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i 
 говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: 'Завтра 
 навiдаюсь'. 
 Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тiльки й на питання 
 головою киває. А як стара спитала: 'Що, як лiкар? Показався як?', то вона 
 стрепенулась: 'Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... I що вiн собi 
 думає!' 
 Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. 
 Почули духом паничi, куди потягло, - постерегли одразу, що воно є, та й 
 зслизли. 
 Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нiчого не врадить: 
 'Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете - умру!.. I не гомонiть! Не 
 одмовляйте! Змилуйтеся!' 
 Стара й годi, тiльки охає. 

 XIV 

 Спустiло панське подвiр'я, не тупочуть конi, не торохтять коляси. I 
 панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає. 
 Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже 
 дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн 
 хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: 'Здорова була, дiвчино! 
 А що панночка?' 
 Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й 
 ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та 
 прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така 
 досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки. 
 Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко: 
 - Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного! 
 - Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. - Та коли б вiн був 
 багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та 
 коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала! 
 - Та хiба ж таки кращих за його нема? - не смiючи вже одмовляти, а 
 тiльки нiби питаючи, озветься знов стара. 
 - Для мене немає у свiтi кращого, - нема й не буде! Засумувала 
 панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, - не зна далi, 
 на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у гнiв та у 
 плач великий. Хоче втiшити: 'ось поберетесь', - унучечка свою долю 
 проклинає: 
 - Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не 
 знаю. 
 Молодий став помiчати, турбується: 
 - Що таке? Чого смутна? 
 - Та я не смутная... 
 - Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку цiлує. 
 - Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого! 
 - От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли 
 буде наше життя красне, наша доля весела? 
 - Бач, ти об менi й не думаєш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як 
 приде хто до нас та буде з нас глумитись: 'от живуть-бiдують!' 
 Та й заплаче. 
 - Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду 
 не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на 
 втiху... Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться! 
 I почнуть отак обоє собi журитись. 

 XV 

 Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото 
 навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються : 
 - Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. 
 Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе 
 слухає? 
 - Вважайте самi, - одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед 
 панночками наругу на його зводити. 
 - Слухайте, - каже до його, - дьте до мiста та купiть менi те й те, та 
 хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась! 
 Вiн зараз де, купує там, що казано. 
 - Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! 
 Менi такого не треба! От добро вишукали! 
 Знов де вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона: 
 - Не пийте, не пийте! 
 - Чому? 
 - Я не хочу! Не пийте! 
 - Та коли ж я хочу пити! 
 - А я не хочу! Чуєте? Не хочу! 
 I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й 
 розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i 
 благає - трохи не плаче. 
 Панночки прижджi дивуються: 
 - Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти 
 бога просила? 
 Наша панночка тiльки всмiхається. 
 Питають, що вiн й подарував, - вона перед ними стеле оксамити та 
 атласи, що вiд старо панi має, та хвалиться: 
 - Це вiн мене обдарував! 
 Чудне панське кохання! 
 А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай х слiд запав! 
 Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, 
 що в його хутiр є. 
 - Дитино моя! В його хутiр є! 
 - Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав? 
 - Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якось тiтки у 
 спадку йому достався. Тiтка була бездiтна, вiн на руках i вирiс. 
 - Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, 
 невеличкий хуторець, - нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж 
 держава! 
 Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то 
 вiтають не його, - хуторець вiтають! 

 XVI 

 Об рiздвi х заручили. Гостей-гостей нахало!.. Панночка така весела, 
 балаклива, очi блищать, водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з не не 
 зведе, - аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту. 
 Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою 
 долю нарiкає: 
 - Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо 
 мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська! 
 Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє: 
 - Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi! 
 - Чому господь не дав йому панства-багатства! - викрикне панночка та 
 так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи. 
 - Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й 
 убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє. 
 Вона як кинеться до старо, обiймає, цiлує: 
 - Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi 
 пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко! 
 - Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й 
 сама плаче, й смiється. 
 - Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете? 
 - Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я 
 -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у 
 хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - i хазяйство 
 переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, - 
 недурно сказано. 
 - Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на 
 свiт одродили! 
 - То будь же в мене веселенька, - не плач... 
 - Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка 
 до його: 
 - Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає! 
 Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво й усмiхаючись: 
 - Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i 
 покохались... Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, - 
 як, було, з тобою походжаємо, говоримо? 
 А вона йому: 
 - Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай, серце, якi Дубцi 
 дохiднi! 
 Молодий аж iздригнувся i дивиться на не, - нiби його щось разом 
 здивувало, злякало, у серце вжалило... 
 - Що ж? - питає панночка. - Чого на мене дивишся так? Хiба я що 
 нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати? 
 I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся: 
 - Ти ж моя, - каже, - хазяєчка кохана! 

 XVII 

 Повеселiшала панночка, клопочеться свом посагом, загадує та й 
 опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, 
 швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, - купує, крає, 
 складує... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше 
 дiло: хоч панам добре ведеться, хоч м горе йметься, а нам певно одно: 
 кому, каже, весiлля, а курцi - смерть! 
 На весiлля панiв, панiй поназдило, - гуде у будинку, як у вуленi. 
 Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: 'Ох, та яке ж оце хороше!.. 
 Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!' Iнша як 
 побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так за серце 
 i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми х 
 збулися. 

 XVIII 

 За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми 
 попрощатись. Вже конi стоять запряженi, - тодi я побiгла. Не можу й 
 словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих. 
 Молодий прихав за нею на четверику. Конi воронi, баскi. Правив 
 вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до 
 вельможно вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а 
 вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне. 
 Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь 
 височенному причiпку. 
 - З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку 
 виздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби, бiлiли вiти i 
 сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю, кланяються менi... 
 Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже 
 села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною... 

 XIX 

 Хутко перебiгли до мiста, наче межи комашню впали. Iдуть i дуть, 
 продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди 
 не глянеш, усюди вони, наче тi хрущi, шершавiють. 
 Пан звелiв коней зупинити коло зазного двору i повiв свою молоду у 
 кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже. 
 Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: 
 'Гей, хорошая, вродливая!' Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. 
 Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть 
 тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як 
 сметана. 
 - А кого вам треба? - питаю його. 
 - Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з 
 Назаром, пообiдаймо. 
 Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме! 
 - Спасибi вам, - одказую, - я не хочу сти. 
 Вiзника всмiхнувся: 'Як собi знаєш, дiвчино!' - та й пiшов. 

 XX 

 Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене! 
 - А що ти сидиш тут, Устинко? - питає. - Чи обiдала ти? 
 - Гей! - крикнув на хазяна бородатого, що тут на рундуцi грошi в 
 долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати! 
 Хазян грошi в кишеню та й побiг. 
 - Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми ждатимемо? 
 - А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й 
 намерзлась добре! 
 - То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось, я боятимусь. 
 - Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб тебе 
 не дожидати. 
 Панi почервонiла по саме волосся. 
 - Час хати! 
 - Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла! 
 - Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикує! 
 - Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила. 
 Пан здивувавсь, не знає, що його думати, що його казати, - стоть. 
 - Що ж? - питає панi. - Хутко? Тодi сердега сiдає коло не... 
 А хазян бородатий: 
 - Дiвцi а б єду не прикажете? 
 Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали. 

 XXI 

 Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. 
 Iдемо вулицею, стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз 
 свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих. 
 - Спасибi, спасибi, - дякує пан, приймаючи хлiб на сво руки. - Привiз 
 я вам панiю молоду, - чи вподобаєте? 
 Сам смiється, радiє, кому-то вже така краля не сподобна буде! 
 А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. 
 Люди до не - щоб то по-своєму вiтати, а вона вихопила в когось iз рук 
 свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi 
 и не одмовили. 
 Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову. 
 Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, 
 чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять 
 пани. Прислухаюсь - панi моя хлипає, а пан так-то вже благає, так 
 благає! 
 - Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що 
 я тебе ображу, - звiку б не казав! 
 - Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. 
 Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене 
 обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку. 
 - Серце моє! Люди добрi, простi... 
 - Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! - задрiботiла панi. - Ти 
 мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигукує ридаючи. 
 - Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш... о, не плач-бо, не плач! 
 Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай. 
 - Ти мене не любиш, не жалуєш... Бог iз тобою! 
 - Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя 
 правда! Чую - поцiлувались. 
 - Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-моєму робити,то я вмру! 
 - Буду, серденько, буду! 

 ХХII 

 Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько. 'Се чи не од нас 
 повтiкали?' - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мiсячна, зоряна. Стою та 
 роздивляюсь, коли чую: 'Здорова була, дiвчинонько!' - як на струнi 
 брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, 
 поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась, стою як у каменю, 
 онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi. 
 - Стош сама тутенька, - знов озивається парубок, - мабуть, не знаєш, 
 куди йти? 
 - Якби не знала, то вас би спитала, - одмовила йому, схаменувшися 
 трохи. - Бувайте здоровi! 
 Та швиденько в дверi. 
 - Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд. 

 XXIII 

 А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. 
 Забачила зiллячко за образами: 
 - Що це таке? 
 - Се баба божничок уквiтчала. 
 - Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже 
 зовсiм по-мужицькiй. 
 - Добре,серденько. 
 Тодi вона його цiлує: 
 - Голубе мiй! 
 От, находились, наговорились. 
 - Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась? 
 - А бач, бач, - зацокотiла панi, - якi вони в тебе порозпушуванi! 
 Схотiла, то й пiшла. 
 - Та не де дiнеться! Ось я гукну. Та й кинувсь гукати: 
 - Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, серденько, 
 баба прийде, - говорить панi, вмовляючи . 
 -Та де вона була? 
 - Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга. 
 - А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! 
 Устино! 
 Я стала перед нею. 
 - Де була? 
 - Ось у цiй кiмнатi. 
 Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю. 

 XXIV 

 Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землi поникає, та 
 вся-усенька зморщена, тiльки очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, 
 тихенько ступаючи, вклонилась панi та й питає: 
 - А що вам треба, пане? 
 Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла. 
 - Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан. 
 - Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька 
 була. 
 Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн 
 бабусю налаяти, лупа очима та кашляє, та ходить, - не знає, що вже йому й 
 робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоть од порога. 
 - Що ж, вечеря готова? - питає пан уже хмурнiше. 
 - Готова, паночку, - тихо i спокiйненько одказує бабуся. 
 - Серце (до панi), може б ми повечеряли? 
 - Я не хочу вечеряти! - одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула. 
 - То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже. 
 - То я собi пiду. На добранiч вам, паночку! 
 - Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв 
 був на не, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько 
 одмовила: 
 - Добре, паночку! 
 Вклонилась i пiшла собi. 

 XXV 

 Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. 'Боже 
 мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?' I так вiн те слово тихо, 
 такеньки смутно промовив! 
 Не втерпiв - пiшов до не, цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн благав, 
 поки перестала. 
 - А вечеряти не хочу, - каже пановi. - Я на тво слуги - не то що - i 
 дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз свом братом... родичi та 
 й годi! 

 XXVI 

 Сиджу сама у дiвочiй, сумно, тиша така... Ото життя моє буде! Всюди 
 красне!.. 'Тепереньки, - думаю собi, - нашi дiвчата наживуться без моє 
 панi! Веселенько та любенько м укупцi... А менi - чужа сторона, i душi 
 нема живо...' 
 Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю 
 як, а догадалась... Сиджу, нiби не чую. 
 Переждало трохи - знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, 
 щоб пани не почули. 
 - А хто се тут? - питаю. 
 - Я, дiвчино-горличко! 
 - Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь! 
 - То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба! 
 - Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. 
 Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки: 
 - Дiвчино! Дiвчино! 
 - Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? - загомонiв хтось потиху. 
 - Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема! 

 XXVII 

 Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся. 
 - Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. - Просимо на вечерю, 
 зозулько! 
 - Спасибi, бабусю! 
 - То й ходiмо. 
 - Ось я панi спитаюся. 
 - Чого питатись, любко? То ж вечеря! 
 - Чи звелить iти. 
 Бабуся перемовчала хвилинку та й каже: 
 - То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду. 
 Пани сидять укупцi любенько, веселенько, щось межи собою розмовляють. Я 
 ввiйшла, а панi: 
 - Чого сунешся? 
 - Пустiть, - кажу, - панi, мене повечеряти. 
 - Iди собi - вечеряй! 

 XXVIII 

 Пiшла я за бабусею через двiр у хату. 
 - Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату. 
 А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка 
 Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i 
 божничок, вишиваним рушниь.ом навiшений, квiтками сухими й зiллям 
 уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, 
 наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, 
 прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на 
 кiлку, i плетена колиска з дитинкою. 
 - Просимо до гурту! - привiтали мене i вклонились. 
 - Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже Назар. 
 - Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама озирнулась, аж той 
 парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало. 
 - А то ж нi? - каже Назар. - Придивись лишень до мене добре: то-то ж 
 гарний! то-то ж хороший! 
 - Хiба поночi! - одмовила йому весело молодичка. 
 Славна була то жiночка, - звали Катрею: бiлявенька собi, трошки 
 кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як 
 яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й 
 гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину 
 колише, то коло стола вишиванi рукава мають, то коло печi перстенi 
 блискотять. 
 - Ну, ну! - каже й Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одказав!.. 
 Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками. 
 Назар моргнув на мене. 
 - Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав! 

 XXIX 

 Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i 
 неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку 
 собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед 
 каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не 
 дивилась. 
 - А що, пташечко, - питає в мене бабуся, - при молодiй панi давненько 
 служиш? 
 - Яка вона гарна! - закинула молодичка. 
 - Поможеться, що гарна! - гукнув Назар, - коли дивиться так, що аж 
 молоко кисне! 
 Бабуся зiтхнула важенько: 
 - Годi тобi, годi, Назаре! 
 - А наш пан такий звичайний, - заговорила молодичка, - вiн, мабуть, 
 iзроду нiкого не скривдив. 
 - Дай йому, боже, i пару таку! -промовила бабуся. 
 - Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже молодичка. Зiтхнула i 
 задумалась. - Як то буде! - знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб 
 випитувала очима. 
 А я мовчу. 
 - Буде, як господь дасть, голубко, - каже бабуся. 
 - Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо! - гукнув Назар. - А 
 тепер - до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око 
 впала?.. Чи, може, ця краля? 
 Та й моргнув на мене. 
 - Нехай менi та панi й не сниться! - одмовив парубок, сiдаючи проти 
 мене. - Де вона й вродилась така неприязна! 
 Тодi молодичка до мене: 
 - Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi... 
 Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно... I парубок очей з мене 
 не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся 
 та червонiю, - трохи не заплачу. 
 - Дiвчино! Лиха наша панi молода? - вимовить Катря. 
 - Недобра! - кажу й. 
 - Господи милосердний! - крикнула. - Чуло моє серце, чуло!.. Дитино 
 моя! - кинулась до колиски, схилилась над дитиною: - Чи того ж я 
 сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком свом нас пожерла! 
 Та плаче ж то так, - сльоза сльозу побиває. 
 - Не такий чорт страшний, як намальований! - каже Назар. - Чого 
 лякатись? Треба перш роздивитись. 
 А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi дитину панi свом 
 оком пожерла. 
 - Годi, голубко! - вмовляє Катрю бабуся. - Чого нам дуже тривожитись? 
 Хiба над нами нема господа милосердного? 
 Парубок анi пари з уст, тiльки куди я не гляну, усе на його погляд 
 очима спаду. 

 XXX 

 Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною: 
 - На добранiч, дiвчино! 
 - На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, - 
 серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю... що, як вiн вдивився в 
 мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр 
 ступила, вже всiх засмутила... I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же 
 його, який хороший!.. Мiсяць стоть проти мене уповнi... 
 Ой мiсяцю-мiсяченьку, 
 Не свiти нiкому!.. 
 Пiсня так i пiдмиває мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи 
 щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив... 

 XXXI 

 Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в 
 хуторi тихо i мирно, цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там 
 колось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. 
 Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче 
 iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в не не гуляли. Дiти 
 сади замiтали, iндикiв пасли, калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство 
 полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та 
 гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона 
 була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог знає, 
 що й таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить. 
 А пани-сусiди нашу паню похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото 
 розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усiм у не вчитись! 
 Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надi й думки. Вiн 
 був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, - нiщо з його. 
 Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на 
 сю рiч боявся, - мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi 
 сили. Сказано: добрий пан - не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне 
 панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги 
 вицiлує, i плаче, i сам людей лає: 'А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять 
 менi друга!' 
 - Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач, ще 
 тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi - я б у 
 комашню втручив, - нехай би пихкала! 
 Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому 
 жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме. 
 А що Катря слiз вилила, то де вже тi й сльози брались. Вiзьме свою 
 дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос. 
 I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує. 
 - Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного разу (се було ввечерi, 
 присмерком). - Чого ви такi смутнi? 
 А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його 
 вже й немає. 

 XXXII 

 Усi люди пов'яли, змарнiли, тiльки бабуся велична, як i була. Як не 
 лає, як не кричить на не панi, - бабуся не лякається, не метушиться: iде 
 тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своми очима ясними. I незчуєшся, 
 було, як до не пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матерi своє 
 рiдно горнеться. 
 - Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласкаво. - 
 Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж 
 таки й перетерпiти не можна? 
 Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу 
 людського. У двiр душа жива не навiдається, - хiба за дiлом, - та так 
 боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од 
 звiра лютого йдеться. 
 Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. 'I чому хоч Прокiп не 
 прийшов вечеряти!' - думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моми! 
 Переймає мене i оббiгти не пускає. 
 - Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, 
 так ноги мене не несуть. Стою, горю... Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, 
 пригортає, та все питає: 'Чи люби ш?' Такий чудний!.. 
 Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя, 
 i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли 
 й панi постерегла: 'Що це тобi? - каже. - Чого ее так розчервонiлась, наче 
 хто вибив? Чи, може, що вкрала?!' 

 XXXIII 

 Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. 
 Звелить панi на вечерю йти - Прокiп мене дожидає. Перейме та постомо 
 удвiйзi, погорюємо обойко... Бо денно пори, хоч i стрiнемось, - тiльки 
 зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось. 
 - На лихо ви покохались! - каже було Катря. 
 - З бiса розумна ти, моя люба! - кепкує з не Назар. - Коли б тепер ти 
 вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси! 
 - Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як 
 подумаю-погадаю... 
 - Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? - озветься бабуся. - Коли вже 
 покохала, нехай кохає: то й судьба така судилася. 

 XXXIV 

 А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась, 
 забарилась: 'Де була?', та й стрiне мене на панському порозi лиха година. 
 Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка 
 ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, 
 коренить - несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, - така 
 собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка 
 на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє 
 лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до 
 дла, нi питва, нi до розмови. 
 Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, - не знать, що й робити, що 
 починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари 
 та город скопай, обсiй, - та ще панi гримає: 'Нiчого не робиш, ледащо! 
 Дурно хлiб мiй си! Ось я тебе навчу робити!' 
 Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, - до 
 роботи. Бабуся тодi пильнує мало, розважає Катрю, то дитинку до не 
 винесе, то сама вийде та розкаже: 'стихла мала!' або 'спить мала!' I 
 такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща. 
 - Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? - кажу й. 
 - Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в не так i горять 
 позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу! 
 Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж 
 нечувственний сон обняв коло колиски. Прокинеться, - до дитини, а 
 дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки 
 вхопила його до серця, - воно й переставилось. 
 I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла: 
 - Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, - лиха 
 не знатиме моє рiднесеньке! - А далi й заголосить: - А хто ж до мене 
 рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула 
 мене, моя донечко! 
 Назар - нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим вiком заспокоює, 
 а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усiх сумує. 
 По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й 
 по свiту ходить не здужає. А панi все-таки: 
 - Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге! 
 - Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем iз'жте 
 тепер! Дала ж й себе знати панi!.. 
 - Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде! 
 - Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!.. 

 XXXV 

 Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на 
 чоловiка-вiзнику. 
 Пан, нишком од панi, дав й карбованця грошей, та не взяла Катря, вiн 
 положив й на плече, - скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той 
 карбованець на мурiг, - i залiг там, аж зчорнiв, нiхто не доторкнувся. Та 
 вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла. 
 - Се, певно, ти грошi сiєш? - каже на пана. - Ой, боже мiй, боже мiй! 
 Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже. 
 А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось й приключилось пiсля то 
 наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своє дитини, а далi якось i 
 втопилась бiдолашна. 
 Пан дуже зажурився, а панi: 
 - Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що 
 вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не 
 путнє... 
 - I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в не ума було! 
 Навiжена та й навiжена... Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки 
 та й спокiйненькi собi... 

 XXXVI 

 Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як 
 зварить панам сти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, 
 та свище, та раптом як спiвоне! - дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень 
 кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо, тiльки, було, спитає: 'Сьогоднi 
 бито? - та й додасть: - Iначий i не можна: на те служба!' 
 Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує: 
 - Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував! 
 Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, 
 так мене поважає! А вiн, було, як стоть перед панiєю, то мов стрiла 
 вистромиться, руки спустить, очi второпигь на не: 'Ловив я рябе порося, 
 втекло рябе порося у бур'яни, то я до чорного поросяти, вловив чорне 
 порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося...' Такеньки усе чисто 
 одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже, сам тiльки очима луп-луп!.. 
 А панi йому раз по раз: 
 - Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, - не розледащiй 
 мiж моми вовкодухами. 
 - Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе!,, Вклониться й низько, 
 вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву - i знов свище. 
 - Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того свисту! 
 Тут горе, тут напасть, муки живi, а ви... 
 - Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач, 
 скiльки в мене зубiв зосталось... На службi втеряв!.. Був у нас копитан... 
 ух! 
 Та тiльки ухнув. 
 - А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе 
 б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! 
 Крий, боже! 
 Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю 
 гепнув. 
 - Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, 
 всяку кривду терпiла i не озвалась! - гримнув на москаля, аж той свистати 
 перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. - Не така в мене 
 вдача! - каже Прокiп. -Я так: або вирятуйся, або пропади! 
 - А в мене така знов удача: утечи! - зареготав Назар. - 
 Мандрiвочка-рiдна тiточка. 
 - Пiймають! - скрикнув москаль, схопившись. - Пiймають - пропав! 
 Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись. 
 - Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, - iнший побiжить, 
 та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од яко втiк, 
 таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку... ' 
 Та все пани, та все дуки... - заспiвав, як у дзвiн ударив. 

 XXXVII 

 У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже й умирати! Усе молитви, 
 святе письмо читала, по церквах молебнi правила, свiчки перед богами 
 невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, - 
 велiла дiвчинку ту висiкти: 'Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!' 

 XXXVIII 

 Наша панi журилась i плакала за старою дуже. 
 - Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як 
 тую липку! Моє око всього не догледить, а на тебе, - каже пановi, - яка 
 менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не 
 думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, 
 схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч - не псуй 
 менi людей. 
 - Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все 
 зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє . Одного разу хотiв вiн 
 розважити та й каже: 
 - Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi 
 скажу: я вже кума пригласив. 
 - Кого ж ти просив? - перехопила його панi. 
 - Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий. 
 - Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не 
 хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде! 
 А сама у плач ревний. 
 - Серденько, не плач! - благає пан, - серденько, занедужаєш!. Не буде 
 того кума, я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти 
 хочеш, того й завiтаю. 
 - Полковника треба прохати, - от кого! 
 - Полковника, то й полковника. Завтра й поду до його. Ну, iзбач менi, 
 любонько, що я тебе засмутив! 
 -Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш! 
 - Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй i ти мене. Ти, знай, 
 сердишся, кричиш, сваришся, а я сподiвався... 
 Та як заридає! 
 Панi до його: 
 - Чого се ти, чого? 
 За руки його хоче брати, а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве 
 вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився. 
 - Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - просить його. 
 - I сам не знаю, моя любо, - одказує пан, нiби всмiхаючись, - так 
 чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, 
 наче маленький, розплакався. 
 А сам зiтхнув. 
 - Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? - говорить панi. 
 - Нi, любиш. 
 - Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба 
 господарювати, моє серце! 
 Та й поцiлувала його. 
 Уранцi похав пан i полковника завiтав у куми. 

 XXXIX 

 Народився син у панi. Що тих гостей нахало на хрестини! Обiд справили 
 бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, 
 подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса 
 закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається 
 вгору. 
 Я рада, що менi трошки вiльнiше, - вибiгла до Прокопа, - стою, 
 розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, - веселий такий, як 
 ще був за свого женихання з панiєю. 
 - Чого се ви тут стоте обойко? Що розмовляєте? - смiється. 
 А Прокiп йому: 
 - Пане, оддайте за мене дiвчину! 
 - Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi 
 любенько. 
 - А панi? - каже Прокiп. 
 Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже: 
 - Iдiть за мною! Вiзьми за руку, Прокопе! 
 Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку. 
 - Любо! - сказав пан, - я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш? 
 А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той 
 iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає. 
 Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий 
 простиг, гнiвно на пана згляне й питає: 
 - Що се таке? 
 Прокiп кланяється, просить. 
 - Я вже позволив, - каже пан, - не борони й ти, моя кохана. Дав нам 
 господь щастя, - нехай i вони щасливi будуть! 
 Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як 
 на трубi: 
 - До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба х звiнчати, кумо 
 моя мила. Хочеш замiж, дiвко? - питає мене, та що хоче моргнути, то й очi 
 заплющить: не моргне, вже несила - випив повно. 
 Усi пани за ним пiдхопили: 
 - Одружiть х, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до 
 пари... 
 Тодi вже й панi: 
 -Та нехай собi! 
 Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши 
 нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi. 
 Дуже вона гнiвалась на пана: 
 -Як ти мене пiдвiв! - дорiкає. - Я сього не можу тобi подарувати, як ти 
 мене пiдвiв! 
 - А тобi, - свариться на мене, - тобi буде! 
 'Нехай уже буде що буде, - думаю, - та вже ми побралися!' Велико тiшить 
 мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже - 
 мiй! 

 XL 

 Я зосталась при панi, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще 
 гiрш варить з мене воду та все примовляє: 
 - А що? Яково тобi у замужжi? Покращало? 
 Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг 
 би - крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, - весело й любо, усе лихо забуду. 
 Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце 
 болить. 
 - Чи ти вже мене не любиш, Прокопе? 
 Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене 
 крила виростають. 
 - А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки. 
 - О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то 
 сподiватись щогодинки в бога - догани тобi та муки!.. А боронити - 
 несила... Важко, Усте! 
 - Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все 
 удвiйзi легш. 
 - А може, й справдi так,рибонько! 
 Та й усмiхнеться i пожалує мене. 
 Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу! 

 XLI 

 Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось... 
 Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все 
 з яблунi на мене поглядає то з-за тi гiлки, то з-за тi. Трохи вже й 
 притомилась бабуся, - сiла одпочити. 
 - От уже й лiтечко красне минулося! - промовила, - сонечко ще свiтить, 
 та вже не грiє. 
 Сеє кажучи, роздивляється навкруги. 
 - Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? - питає 
 мене. 
 Я гляну - аж справдi коло тину купка дiток. 
 - А що, дiтки? - питає бабуся, - Чого прийшли, мо соколята? 
 Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками. 
 - Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! - каже на х 
 бабуся. 
 Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а 
 стара обдiля х, а стара обдiля... Загуготiло, загомонiло коло нас: 
 звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi: 
 - А то що? 
 Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, - тiльки залопотiло. I 
 в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає: 
 - Се, - каже, - я по яблучку дiткам дала. 
 - Ти дала? Ти смiла? - заверещить панi(сама аж труситься). - Ти, 
 мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко! 
 - Я - злодiйка!? - вимовила стара... Зблiдла, як хустка, i очi й 
 засяли, i сльози покотились. 
 - Бiльш красти не будеш! - кричить панi. - Я тебе давненько 
 пристерiгаю, - аж от коли пiймалась... Панськi яблука роздавати! 
 - Не крала я зроду-вiку мого, панi, - одмовляе стара вже спокiйно, 
 тiльки голос дзвенить. - Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог 
 для всiх родить. Подивiться, чи для вашо ж душi мало? 
 - Мовчи! - писнула панi, наскакуючи. 
 Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його 
 погляд страшний! Я тiльки очима його благаю. 
 - Злодiйка! Злодiйка! - картає панi бабусю, вкогтившись й у плече, i 
 соває стару, i штовхає. 
 - Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала 
 чесно, панi! 
 - Ти ще зо мною заходиш? 
 Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю! 
 Захиталась стара: я кинулась до не, панi - до мене, мiй чоловiк - до 
 панi. 
 - Спасибi, моя дитино, - промовляє до мене бабуся, - Не турбуйся, не 
 гнiви панi. 
 А панi вже вчепилась у мо коси. 
 - Годi, панi, годi! - гримнув чоловiк, схопивши за обидвi руки. - 
 Цього вже не буде! Годi! 
 А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує: 
 - Що? Як? Га? 
 Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє: 
 - Нi, годi! 
 Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу 
 пригнався. 
 - Що се? 
 Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук. 
 - От тво щирi душi! - ледве промовила панi. - Дякую тобi!.. Та чого ж 
 ти мовчиш? - скрикнула ще голоснiш. - Менi мало рук не вломили, а ти 
 мовчиш! 
 - Що се поробилось? - питає пан на всi сторони у великiй тривозi. 
 Панi й почала: i обiкрала стара, i всi хотiли душi, - такого вже 
 наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. 
 Як кинеться до мого чоловiка. 
 - Розбишака! 
 - Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! - озвався мiй понуро. 
 - Е, бачу, - каже пан, - тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся 
 у москалях - скiльки хотя! 
 Панi аж верещить- 
 - У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi, зараз i вези 
 його! 
 - Вiзьмiть його! - крикнув пан на людей. - Зв'яжiть йому руки! 
 Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той 
 гук до мене: 
 - Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, - не 
 знаю... 

 XLII 

 Повели Прокопа в хату. Сторожа стоть коло дверей. На дворi вiзок 
 запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, - далi 
 каже: 
 - Устино! Сядь коло мене! 
 - Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! - говорю йому. 
 - А що я сподiяв? Будеш вiльна, - от що! Будеш вiльна, Устино! 
 - Воля, - кажу, - та без тебе! Так менi гiрко стало!.. 
 - Воля! - покрикне вiн, - воля!.. Та на волi i лихо i напасть - нiщо не 
 страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на 
 лихо стане. 
 Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була, 
 схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його: 
 - Нехай вам мати божа допомагає, дiти! - А сльози тихi так i бiжать з 
 очей ласкавих. 
 Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на 
 дорогу пана: не пустила б! 
 Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце 
 моє колотиться, серце моє трепечеться... 
 Пiд'жджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'хали в 
 мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали. 
 Випустив Прокiп мою руку: 
 - Усте, не журися. 
 Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi. 
 - Не вдавайсь у тугу, - каже Назар. - Бiс бiду перебуде: одна мине - 
 десять буде. 
 А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись, розважає мене, 
 а самого, видно вже, що нiхто не розважить. 
 Коли виводять мого чоловiка... Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене 
 замерло, а вiн веселий, як на Великдень... 

 XLIII 

 Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як свята 
 iскра спахнула, та довiку не забуду! 
 Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись 
 вiйськово науки. Дядько був станом високий, очi чорнi, волосся i вус, як 
 щетина, пужаться, ходить прямо, говорить гучно, поводиться гордо. 
 От ми йому кланяємось, а вiн нiчого, тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає 
 йому Прокiп грошi: 
 - Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює. 
 Дядько кашлянув, плюнув: 
 - Ходiм! 
 - Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! - каже менi Прокiп. Та й 
 пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає: 
 - А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа? 
 Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi. 
 Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я 
 всмiхнулась i нiби чогось радiла. 
 Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути 
 звiдки? Продати нiчого. Я похала - нiчого не взяла. Та й не великi скарби 
 були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка 
 та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а послi вже 
 панi не оддала. От я й надумала собi: 'Пiду я поденно робити!' Порадились 
 iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо 
 оповiстили, питаємо, чи буде рада на те, щоб ми поденно за хату й 
 сплачували. 
 - Добре, - каже, - будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то 
 я й пiдожду вам. 
 Ми й перебрались до не в хату. 

 XLIV 

 Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! 
 Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд х звiвся, що 
 сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, 
 частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, 
 було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та 
 примовляти, що - ось ми молоденькi, ось ми i хорошi - нiвроку: жити б та 
 жити та людей собою веселити... Прикладає та й плаче. Ми вже вмовляємо! 
 Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на не: знов баба кисне! 
 А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi 
 його спитати. 
 - Що се за чоловiк у свiтi! - каже, було, стара. - Який же вiн грiзний 
 та неласкавий - нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що 
 такеє? Бог його знає! 
 Рано-ранiсiнько схоплюся, бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в 
 мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому. 
 Ще на дорозi стрiне мене чоловiк, любо та мiцно стисне за руку i спитає 
 тихенько: 
 - Чи добре натомилась, Усте? 

 XLV 

 От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло 
 вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi, коли у дверi хтось - 
 стук-стук, а далi: - Здоровi були! - гукнуло щось за дверима. 
 Се ж Назар! 
 Увiйшов i стоть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах, i 
 сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась. 
 - Хазяйцi i всiм нехай бог помагає! 
 - Спасибi! Милостi вашо просимо! - вiтає його стара. 
 - Звiдки се ти взявся, Назаре? - питає Прокiп. - От наче з землi 
 вийшов! 
 - Я звiдти, - каже, - звiдки добрi люди мандрiвки виглядають. 
 Дядько поворушивсь, - поглядає на дверi. 
 - А чого се крутишся, пане москалю? Однi вiри, - не цурайся. 
 Дядько все дивиться на вiкна, на дверi. 
 - Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й 
 сам, бачу, степовик... От же й не пробуй - не пiймаєш. А лучче дай менi 
 люльки запалити... Як же вам ведеться тут? - питає нас. - Почому в мiстi 
 молодицi моторнi та гарнi? - моргає на мене. 
 - А в вас там як? - питаю в його. 
 - Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. 
 - Ох, менi лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка. ' 
 Дядько тiльки вуса покрутнув. 
 - А стара? - питаю. 
 -Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там 
 панi казала. 
 - Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: 'Через твiй, - каже, - 
 розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?' - се все панi, а 
 я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не 
 походив. 
 Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку 
 горiлки i поставив на столi. 
 - Вип'ємо, - каже, - по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, 
 в кого чорнi брови! 
 А дядько: 
 - Що се, - каже, - за горiлка? Лучче води напитись, як тако горiлки! 
 - Коли хто схоче, то нап'ється й води, - озвавсь Назар. 
 - Горiлочка, здається, добра, - каже хазяйка. 
 - Бодай тому шинкаревi таке життя добре! - одгримнувсь дядько. А проте 
 випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є. 
 Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла: 
 - Що ж ви так гудите? 
 - Не твоє дiло, бабо! - гукнув дядько. - Для приятелiв п'ємо всяку. 
 - Та на здоров'ячко ж! 
 - Знайте нашу московську добрiсть! - додав Назар. Вечеряємо, говоримо, 
 а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. 
 Дивиться на нас iз чоловiком та й каже: 
 - Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi... Та годi, не 
 журiться!.. Пожили, порозкошували - i буде з вас. Бува й таке, що з 
 сповиточку ласки-добра не знаєш, - вiк звiкуєш пiд палкою... Отак живи!.. 
 Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, - на всiх розкошах! 
 А стара тодi до його: 
 - А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi? 
 - З кантонiстiв! - одказав похмуро москаль. - 3 тих, коли чули, що нас 
 у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю. 
 - А матуся ваша? 
 - Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати? 
 - Отакеньки i я тепер безрiдна! - каже хазяйка хлипаючи. 
 - Iще й вона мiж люди! - гукнув москаль. - Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он 
 лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає, нiкуди пiти 
 й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i 
 одежа... Степовик! -мовляв (до Назара)... - Так, брате! Мене з стенiв 
 узято... Ну, i славнi, мабуть, тi степи були!.. Дай, бабо, горiлки! 
 Вип'ємо до дна, бо на днi молодi днi! 
 А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку 
 п'є... Далi вже як упав па лаву, так i заснув. 
 - Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! - каже Назар. - Прощай, 
 Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту: 
 п'ять карбованцiв. Поживай здоров! 
 - Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути. 
 - Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi - братерськi: ними не 
 зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку, з собаками не 
 пiймають. 
 Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили. 

 XLVI 

 Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з 
 лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й 
 думати: що зароблю, то все на себе, що й посиджу i поговорю, - нiкого не 
 боюся, робитиму чи нi, - нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на 
 душi й на тiлi, що й я живу. 
 Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход! 
 - Неправда сьому! - вмовляю себе, а серце моє одразу почуло, що правда. 
 А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись! 
 Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, 
 каже, - будемо вiльнi. 
 - Так, так! - кажу, - так, мiн голубе! 
 А серце моє болить, сльози ринуть. 
 Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не 
 було дома, тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я 
 здалеку па вздвiр' пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона 
 тiльки жива була. Прибiжу до не, обiймаю, як матiр рiдну. 
 - Чого ти плачеш, моя голубко? - питає мене стиха. 
 - Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi! 
 - Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут 
 сиротiла... тут i вмру, моя дитино. 
 - Та до смертi терпiтимете? 
 - I терпiтиму, пташко. 
 Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп. 
 Попрощалися ми, пiшли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На 
 порозi стоть бабуся, навкруги тиша, 
 скрiзь ясно, з поля вiтерець вiє, з гав холодок дише, десь-то вода 
 гучить, а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко... 

 XLVII 

 Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з 
 вiйськом кудись далеко на Литву пiшов. 
 - Не суши себе слiзьми, серденько! - приказував. - Я вернусь... 
 сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене! 
 Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж 
 побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. 
 Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й 
 чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та 
 iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби 
 схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки - i року 
 добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не 
 зв'язанi руки мо. 'Це лихо дочасне, не вiчне!' - думаю. 
 То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, 
 з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй 
 мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь - 
 байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!