Оповiдання, Вовчок Марко, Год: 1857

 
Марко Вовчок. Оповiдання
 


 ------------------------------------------------------------------------ 
 Оригинал этого текста расположен в 'Сетевой библиотеке украинской литературы' 
 OCR: Евгений Васильев 
 Для украинских литер использованы обозначения: 
 Є, є - 'э оборотное' большое и маленькое (коды AAh,BAh) 
 Ї, - 'i с двумя точками' большое и маленькое (коды AFh,BFh) 
 I,i (укр) = I,i (лат) 
 ------------------------------------------------------------------------ 




 ЛЕДАЩИЦЯ

 I 

 Панi наша була не перволiток та й не яка стара, а з себе була висока, 
 огрядна, говiрки скоро, гучно. Вбиралася шпетненько - шнурочок до 
 шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована. 
 I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, - i 
 крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськiи. Було, панi кам'яних 
 цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у 
 не i собака з мiдi кований, i зайчик череп'яний, мережанi ушка. Все те нi 
 до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє - аж б'є. А 
 найдорожча штука-висiв у не на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а 
 хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, - батько покiйний, князь 
 вельможний. Хто, було, не прийде до панi з гостей, кожному панi 
 оповiстить: 'Се мiй татонько покiйничок!' 
 Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. 
 Прийде якнй-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: 'Це мiй батько - 
 князь!' Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: 'Ото, як мiй батенько живий 
 був, - ось iз його малювання, - не знала я бiди!' А третьому, щирому й 
 молодому хлоп'ятi: 'Що, - каже, - те свiтове - i вельможнiсть, i 
 багатство? От був мiй панотець - князь, великого чину дойшов...' 
 Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про 
 те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив 
 й тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була 
 материзна - того вже не змiг прогайнувати. 
 Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: 
 створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, 
 старий вже. Зелений двiр травою високою порiс, од ворiт двi стежечки по 
 йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста 
 яблуня стояла. 
 Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми, ще й столувала 
 х, - з того й жила, небога. А чоловiк десь далеко служив, ми його й не 
 бачили. Та й панi було байдуже. 
 Паничi скучати й не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти 
 грали, то пiсеньок спiвали... 
 Не гадки нашiй панi по такому життю... 

 II 

 Мене й подаровано. Я родом iз Глущихи, була колись Iваньковських 
 панiв... Жила я в батька-матерi, - боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то 
 жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодо 
 панi. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось й ставала. Гостює, було, 
 мiсяць або й бiльше, догоджає й. От як стала вона жалкуватись: 
 - Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших? 
 - Чому нi? Берiть собi, котру схочете. 
 То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без 
 мене i батько i мати померли, без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я 
 сама одна у свiтi. 
 Жила я в панi рокiв з п'ять. Спершу я сама була в не, а далi, як уже 
 столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. 
 Доти панi х держала у якихсь приятелiв свох, бо в не, окрiм сього 
 двору, не було нi садиби, анi кроку землi своє: усе спродане, - тiльки 
 оцю молодицю з дочкою до вслуги й придано. Князь то так, панотець 
 вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi 
 виважала, поки зважилась х до себе забрать. А вони ще якось були з 
 вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою 
 завладав, то й опасувалась небога держати х у мiстi, щоб не збаламутились 
 за вiльнiсть Проти не, зайшовши у ради, в совiти з городянами. 
 Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка - Настя. Не великомовна була та 
 Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила навiки. Чи панi свариться, чи 
 б'є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб'є), чи сам спiдницю 
 дарує або хустку - Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна 
 людина здається з не, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi 
 очi ямкуватi, огнем блискотючi. 
 Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, 
 чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає - не то що нам. Воно кажуть: 
 привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi 
 байдуже, - та разом прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви думаєте? 
 Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до 
 самого серця, - мiсяцi, роки пам'ятатимеш... 
 Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi 
 порається. 
 - Горпино! - кажу. - Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, 
 мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте? 
 Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та 
 й одказала: 
 - Чому нi? 
 - Господи! - кажу знов. - Як я колись молодого вiку жила в батька, в 
 матерi! 
 - А я, - каже, - вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах. 
 Та й змовкли ми. 
 - Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? - знов питаю. 
 - Нi, мене взято з сiм' маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони 
 чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили - вмерли. 
 - А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом? 
 - З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був. 
 - I довгенько ви жили з ним? 
 - Пiвроку. 
 - Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося? 
 - Сп'янчивсь i вмер. 
 По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiє речi з нею не 
 верталась. 

 III 

 Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, - сидимо коло 
 ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, - спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха 
 мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас 
 мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була! 
 Очi в не були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко - як яблучко. 
 Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у не - наче 
 струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi - 
 все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей 
 виходила, от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить. 
 - Горпино! - кажу, - чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш 
 вам було б... 
 - Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде. 
 - А на мене, - говорю, - то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi 
 спочує абихто! Сво думки-гадки повимовляю, поплачу... 
 - А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе... На те 
 воно молоде в бога! 
 - Що ж! - кажу,- добрий чоловiк пожалкує!.. 
 На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала. 
 А дiвчина в не була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, 
 чующа... Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає, як же весела - що 
 то за жарти, що в не за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом 
 струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови 
 говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi, а весело - 
 всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах - смiх 
 висмiє. Що спочує, то з само душi, з самого серця, щирого, киплячого... 
 От i росла вона, i виростала. 

 IV 

 А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша - от мов хмара чорна. I замiчати я 
 стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до не люди 
 приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в не не питаю. 
 Коли одного дня - бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, - з 
 червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: 
 'дома', а сама - зирк: Горпина стоть на хатньому порозi бiла як хустка i 
 проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До не: 'Що вам, Горпино?' 
 Вона тiльки менi рукою махнула. 
 Оддав той москаль бумагу якусь панi. Вона ж, як прочитала, 
 розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн 
 понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю 
 радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками 
 сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по 
 крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: 'Не бiйтесь, 
 - каже, - нiчого не бiйтесь!' Панi йому дякує, до ворiт проводить i там 
 дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi. 
 - Що се таке? 
 А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: 'Знала я, знала!' 
 Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовi два панки. 
 Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли. 
 Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають. 
 - Ти, молодице, вiльностi шукаєш? 
 А вона: 
 - Я. 
 - Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи свой панi та роби. 
 Вона мовчить. 
 - Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо 
 iще - негарно буде! 
 Та й пiшли. 
 Хочу я й слово сказати... та гляну на не - не вимовлю. Сiла вона та 
 голову на руку схилила. Не плаче, не тужить - як замерла! 
 I Настя тут стоть, задумалась i на лицi мiниться. 

 V 

 Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi не пускала 
 тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже: 
 - Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона 
 менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi 
 забажала! Веселiша вона тодi була, - каже, а сама задумалася, зажурилася, 
 - не така, як тепер... Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки 
 вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину 
 спiвала. 
 А я й говорю: 
 - То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш? 
 - Та все менi, - каже, - давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: 
 усе чогось дожидаю, сама не знаю чого... I думки мо мiшаються, i сон мене 
 не бере, а засну - все сниться, що на волi!.. 

 VI 

 А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати учить, шити: 
 розумна, жвава вона, швидко й навчилась - на свою голову: панi зрадiла та 
 чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: 'Маю тут 
 сусiдку-молодицю, вона гарно шиє', та й дасть Настi пошити. I добрi грошi 
 вона брала, й багато роботи й давали. Настя сиди та ший. А воно таке 
 молоде, юна ще така, а в не ще серце од кожного слова кипить, в не ще 
 думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених 
 садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти 
 мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й 
 сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, 
 свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона 
 похмура, як мати. 

 VII 

 Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з 
 Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному 
 поко. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж 
 задихається. 
 - Що тобi, Насте? - питаю. 
 А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла. 
 - Що тобi? 
 Настя менi в вiкно показує, на улицю киває. 
 - Що там, голубко? 
 - Там люди! - покрикнула. - Живуть, ходять собi, на божий свiт 
 дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю. 
 - О, пташко! - я вмовляти. - Хiба в х горя немає, в тих людей! 
 - То що - горе? Я горя не боюся... Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi 
 радощiв, я мов камiнь тут каменiю! 
 Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче й ся пiсня вiдома, - i 
 головою не поведе. 
 Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже: 
 - Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене. 
 Що тут менi й говорити! 
 - Ти, Насте, не журися, не плач... А вона, не вважаючи, не слухаючи, як 
 кинеться до матерi, як ухопить за руки: 
 - Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла... 
 моє серце схне! 
 - А що я тобi казатиму, дочко? - заговорила Чайчиха похмуро. - Поради 
 нема! Коли тут хтось - шам, шам! 
 - Панi, - кажу, - панi! 
 А вона в дверi. 

 VIII 

 - От, - крикне панi, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи! 
 Бере сорочку в Настi, дивиться: 
 - Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га? 
 - У мене голова болить, - одказує Настя понуро. 
 - А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр 
 удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!.. 
 А сама на порозi стоть, не дає й нам з Чайчихою пройти. 
 - Я годую, я зодягаю, я на свiтi держу, а воно, ледащо, менi 
 робити не хоче! 
 - Може, собi роблю? - каже Настя, да так-то вже гiрко каже тi слова. - 
 Може, собi заробила що? 
 - Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! - та й стала 
 бити. 
 - Бийте, бийте, - покрикнула Настя, - та й за се кажiть дякувати! 
 - Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха! 
 - Нехай буде! 
 Гляну я - панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину - блiда, грiзна, 
 сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху - хмара хмарою! 
 Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за 
 дверi. 
 - От життя моє! - жалкується. - Яке ледащо, та й те грубить менi. А за 
 що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! - 
 зиркав на мальованого князя, а в само очi такi зробились, як у його, в 
 само така морщина мiж бровами. - Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня - 
 княжна - мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись! 
 А столовники й: 
 - Та годi вам клопотатись! Чи стоть того ледащо, щоб ви себе 
 турбували? Нумо вечеряти!.. 
 Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в 
 ганибi, - i такеньки старiсть нахопиться... По чiм вас, молодi лiта, 
 згадувати?.. 

 IX 

 I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з поков, як там 
 смiються, говорять, жартують голосно. 
 Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi 
 спiває, - i все про якогось друга милого спiває: 'Чому друг не любить, 
 забуває, чому не буває...' Себто свого пана згадує, чи що... 
 А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха 
 коло печi, як хмара, хибається, робить. 
 Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi: 
 - Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо... Чого така смутна? Коли вже тебе 
 панi не пускає, то ти тим не журись, а ось як годинонька вiльна, то собi й 
 погуляй, надолужи, що втеряла! 
 - Не надолужу, сестрице, не надолужу! - скаже гiрко так, аж та, весела 
 щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне. 
 Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два, 
 не три вечори. 
 Одного вечора ми й спати полягали - нема. Удень не бачили: робила 
 при панi, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить дожидає 
 дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа! 
 I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а 
 мати стрiча й питає: 
 - Де була, дочко? 
 А голос у само, як струна перебита... 
 - Не питай мене, моя мати! Не питай! - одкаже й Настя. I задзвенiли 
 слова по хатi, як плач... 
 I почне Чайчиха: 
 - Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову 
 безталанну? 
 А дочка лягла, лежить - нiма, мов убита. 
 - Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чує - нiма. 

 Х 

 На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидає. Вибiгла дочка, вона 
 за руку: 
 - Куди йдеш? Вернись! 
 Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у 
 кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши. 
 I вже так пiшлося: аби мати не догледiла - дочка втече. Як вже не 
 просили, як не благали - нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею 
 слiдкували, - iде вона, оглядається, а загледiвши, що доганяють, 
 побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати 
 або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає. 
 Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, 
 було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки, 
 - не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на х. 
 Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе 
 тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку 
 зiллям колисає та соловейко свище-щебече. 
 Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась... 
 А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi 
 каганець ледве-ледве свiтив. Стоть вона така червона, очi горять! Стоть 
 i смiється. Мати проти не стала, дивиться. I от Настя почала... та так 
 весело, що менi сумно-сумно: 
 - Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла... Чого 
 дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я... Менi весело... 
 Та ступила й захиталась... Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна! 
 Хитаючись, прийшла до столу й сiла. 
 - Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить... 
 Напевно вам говорю, що визволить... Будемо вiльнi, станемо жити, на самих 
 себе робити, будемо за його богу молитись... Хоч вiн тепереньки й зневажає 
 мене i од людей мене не криє... та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, 
 матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги... Вiн бумагу менi напише... Панi 
 не має права жодного на нас! У не землi, мовляв, немає... Ми ж, моя 
 матiнко, козачого роду... Як-то нам застряти у неволi вiчнiй... Нi, вiн 
 нас визволить... I визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже 
 весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся - вiн грошей менi дасть... я горiлки 
 куплю... i зорi яснi в головi в мене свiтять!.. 
 I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи 
 з дочки очей похмурих... 
 Заснула Настя, на стiл схилившись... I каганець iзгас... Темна х нiч 
 покрила. 

 XI 

 I з того часу щовечiр вона було й п'яна, а вирве вдень годинку, то i 
 вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила i матiр: 
 'Ти - мати: чому не впиняєш?' 
 Замикали Настю - вона, було, таки втече, чи дверима, чи вiкнами, а 
 втече. Лає панi, б'є, а вона було: 
 - Нехай, нехай! Уп'юся - все забуду, весело буде! 
 Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне 
 перед столовниками соромить: 'От дiвка, от золото, от ледащиця!' 
 А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася 
 вже й панi сердившись: 'Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi 
 всячина!' 
 Замикає, було, удень , стереже, а ввечерi тiльки пустила, - вона й 
 зникне до ночi. 

 XII 

 Найшлася в Настi дитинка... таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке! 
 Як забачила його Настя: 'Дитино моя! Лихо моє!' - застогнала i, 
 затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала... Я боюся, що 
 Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та 
 пiдношу до не тихенько. 
 - Бог... - кажу, - дитинку нам бог дав! 
 Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро... 
 Дивиться, дивиться, поки аж сльози в не покотилися. 'Горе, - каже, - горе 
 да горе...'. 
 Я й собi кажу: 'Горе!' плачучи. Отак ми народженця привiтали - сумом та 
 плачем! 
 I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та 
 квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить 
 до мене i дитину попестить, пожалує: 'Дитино моя! Чому твiй тато не прийде 
 одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спитає 
 нiколи... А ти мене, янголятко, не клени'. Отакi, було, слова промовляє, а 
 сама до дитини всмiхається i ладки й б'є. Б'є ладки, - сумно було 
 дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається... Як же твереза, 
 то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне - бiжить геть. Ми вже ту 
 безталанночку молочком напували. 
 Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона, 
 кричала, наче гарячим залiзом пекли: 'Ой, пустiть мене, пустiть! Або з 
 мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця 
 вiчная... Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, своє лихо засиплю... А в 
 тверезо - лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!' 
 А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: 'Якi сi люди 
 п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас... Гляньте 
 - молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє 
 зовсiм занедбала, - пропадає дитя'. 
 А вони вже й на те: 'Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi 
 десь немає!' 
 Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись. 

 XIII 

 А дитинка тихо дiйшла... одного ранку приходжу я попестити, 
 нагодувати, входжу - у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм 
 одгримує, вiтерець залiг десь, тиша... 
 Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до не кинулась, 
 перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка одлетiла... Нi Чайчихи, 
 анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на 
 столi положила. Збiгала - свiчечку купила, засвiтила в головках... 
 ручечки й зложила... 
 Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго 
 стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна. 
 - Що се таке? - каже. - Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки 
 мо холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! - сама бере за ручечки, 
 цiлує, у голiвку цiлує. -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько - тепер 
 нiме... Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре! 
 А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом. 
 Коли схопиться хутенько: 
 - Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи 
 прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки... Побiжу! 
 I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, 
 прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за 
 ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i 
 заснула, i все: 'Добре, добре, й же богу, добре!' Все те слово 
 промовляла. 
 А вранцi прокинулась, побачила труночку, - iздригнулась, збiлiла. 
 - Умерла! - промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а 
 я одводжу: 
 - Насте! Насте! 
 - Пустiть! - гримнула. - Нехай подивлюсь! Я ще не бачила досi, до 
 само смертi ... 
 Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з 
 хати. 
 Ми й поховали дитинку - не було, а потiм, як уже прийшла, - прийшла 
 того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, - нiчого в нас не 
 питала... Пiсля сього ще гiрш запила. 

 XIV 

 Не день же й не два таке життя велося... матiнко, два роки! Коли Настя 
 разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде, а сама така тривожна! 
 В лицi мiниться, здригається, труситься, - от начеб вона собi смертi чи... 
 волi ждала! Питаю - мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi 
 промовила слово: 'Обманив!' 
 - Насте, голубко, - кажу й, - що тобi таке? Скажи ж менi, моя 
 безталанна! 
 - Що менi зробити? Я пiду до його, пiду... Або я його з свiта зведу, 
 або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле... Пiду, 
 пiду, хоть задушу його... Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й 
 побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: 'Лихо, горе буде!' 
 А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого. 
 Бiжу я та кричу: 'Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти... Я 
 тобi поможу у всьому'. 
 Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись. 
 Нема Настi до ночi, нема уночi, не прийшла i вдень. Посилала панi 
 шукати. Шукали ми, не знайшли. 
 Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi 
 проводять. 
 Кинусь я до них: 
 - Голуби мо сизi! Що ви з нею робитимете? 
 - От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! - каже менi сухенький, 
 жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. - От i ся, - на Настю показує, - 
 тут й воля, тут би й вибрикувати, а вона останнiй розум згубила. 
 - Яка воля? - питаю, не розумiючи. 
 - А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за не 
 просив! 
 А другий москаль: 
 - Еге! За стару не попросять! Пропадай стара! 
 I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, 
 нi весела, - от мов з каменю. 
 Вибiгла Чайчиха. Кажу й - вiри не йме i слухати не хоче. А панi 
 перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, 
 жалкується. А ми чекаємо - ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. 
 Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а 
 все панi пускати нас не хотiла - та мусила вже. 
 От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку 
 бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, - як заридає тодi Чайчиха!.. 
 Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: 'Ой, свiте мiй, свiте мiй 
 милий, свiте мiй красний!' 
 Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi 
 з нами плачуть, а нас умовляють. 
 А Чайчиха м на те: 
 - Сестрицi! Брати! Родина! - так-то вже величає х! - Не боронiть - 
 нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала! 
 I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися. 
 Як я тодi на не глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в не очi 
 добрi, який усмiх ласкавий, - наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, 
 понура... А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i 
 осмутнiла знов тяжко. А Настя стоть, на всiх, на все дивиться та шепче: 
 - Я вже сьогоднi випила, - шумить менi в головi... 
 А далi: 
 - Люди добрi! - простогнала. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?.. 

 XV 

 Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. 
 Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки 
 Настя - як сiла в кутку, як схилила голову, - немов замерла так. 
 - Насте, - кличемо, - iди лишень до ради, порадимось. 
 - Голова болить! - одказала. 
 На другий день ще гiрше вона занедужала, вже з того дня й не вставала. 
 Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за 
 голову себе хапає. 
 - Горить, горить! - каже. 
 На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти. 
 - Насте, куди се? 
 - Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду! 
 Мати заплакала, - просить: 
 - Доню моя, схаменись! 
 - Пустiть мене, пустiть! 
 - Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встош... Ляж! 
 - То вбийте мене, вбийте! - крикне, ламлючи руки. 
 Положили знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, 
 кричати: 
 - Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де 
 ж менi прихилитись, де? Добрий хазян вижене: 'П'яниця, ледащо, треба з 
 свого двору вигнати!' - скаже i вижене... i добре зробить. 
 К ночi вже з сили зовсiм вибилася, - тiльки стогнала стиха та 
 просилась: 
 - Не женiть мене, не женiть, - нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж 
 ваша дитина, - не женiть! 
 Усе й привиджується, що женуть. I дитину свою згадувала. 
 - Сховайте, сховайте мою дитину, - шепче, - вона вже давно вмерла! 
 Так опiвночi пiднялась на лiжку... 
 - Зима люта! - вимовила. - Куди ви мене женете? 
 I впала... 
 Се вже останнє слово було... 




 ГОРПИНА

 I 

 Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й 
 не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик, i в хатi й на 
 дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно 
 голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, 
 як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i 
 чоловiка пожалує, i дiло не стоть - зроблено все. Живуть щасливо, 
 любенько, старий, на х глядячи, тiльки бога милосердного дякує. 
 Одно й журило х, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде 
 чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко. 
 Аж ось послав м господь, - уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та 
 пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає, аби прокинулось, аби 
 поворухнулось - уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i 
 спiває над нею. На панщину поженуть, - дитинку за собою несе та вже й 
 моститься там з нею, сама робить, а око бiжить до дитинки. 
 Ото, було, молодицi й жартують: 
 - А що, - кажуть, - ваша дочка, Горпино? Вона й почне: 
 - Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене 
 простягає, вже знає мене, нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор 
 бубликом манив - не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за 
 дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами - шукає мене! 
 - Розумна, розумна зросла, - кажуть. - Готуй лишень посаг та рушники: 
 хутко й свататимуть! 
 А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується, таке славне 
 дитяточко, веселе й здорове, на пречудо! 

 II 

 Тим врем'ям помер наш пан, почав молодий господарювати. I старий був 
 недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, 
 гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, 
 п'ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, 
 та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все 
 сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був 
 не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи! Що 
 йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе 
 таких, що як змi, то коляску купить новеньку, то у мiсто поде - там 
 стратиться.А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з 
 чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як i великi пани - аби рука 
 досягла), то й кажуть було: 'Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так 
 говорить, що аж лихо! Що мужикв треба й наукам учити, i жалувати, i 
 невiть-що! Десь його мудро дуже навчено!' 
 А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а 
 потiм - то й старi розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, 
 панську iстоту не переробиш! 
 Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! 
 Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшитьея малою донечкою та й про 
 громадське лихо забуває. Та не минула й лиха година! Занедужала 
 дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не 
 врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки - нема дома, та навiть i з 
 молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли: 
 - Чому не йдеш? 
 - В мене дитина нездужає, - каже вона плачучи. 
 - Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла 
 дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. 
 Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав словами 
 картати, а дитиночка на руках так i пручається - кричить. Пан iще гiрш 
 розгнiвався: 
 - Геть ту дитину! - гукнув, - геть! Треба менi робити, а не з дитиною 
 панькатись! 
 Звелiв десятнику додому однести. 
 - Ой, паночку, голубчику! - благає його Горпина плачуща. - Нехай же я 
 хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина! 
 - Неси, неси, - каже десятнику, - а ти роби дiло, коли не хочеш кари 
 здобути. 
 Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та 
 болiзний, далi все тихш, а там i зовсiм затихло. 

 III 

 Як уже вона там робила сей день, - увечерi прибiгла додому, аж дух й 
 захватило: 
 - Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали , батеньку? Скажiть же бо, 
 що й як? 
 - Та годi побиватись, дочко, - каже старий свекор, - дякувати 
 господовi, втихла трохи. 
 Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш страждає, аж горить. 
 Радилась Горпина з бабами, - нiчого не врадили, нiчого не помоглося. А тут 
 день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула 
 колись, як дитина не спить, то настояти маковi головки на молоцi та й дать 
 випити. Так вона й зробила. 'Нехай хоч воно вiдпочине - не мучиться', - 
 думає. Як дала й, дитина зараз i втихла, засипати почала, та так крiпко 
 заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: 'На панщину!' 
 Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи. 
 Як там лаяли, як на не сварились - i не слухає, аби й до вечора 
 дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й 
 вечiр. Бiжить вона додому, бiжить... Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до 
 колиски, за дитину, - дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише. 

 IV 

 - Тату! - крикнула. 
 - А чого, дочко, мене лякаєш? Я був задрiмав. Мала спить i досi. 
 Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла. 
 Старий iзнов задрiмав. 
 - Свiтла! Свiтла дайте! - скрикнула. - Тату! Свiтла! Старий викресав 
 огню. 'Що се з нею подiялося?' - думає, та як засвiтив, глянув, так i 
 прикипiв на мiсцi. Стоть серед хати Горпина, аж почорнiла i страшно 
 дивиться, а на руках у не мертва дитина. 
 - Дочко, - промовив старий, - дочко! 
 - А що, - одмовляє, - бач, як помоглося! Затихла моя дитинка, не 
 кричить! 
 А далi як заплаче, як затужить, - де тi й сльози беруться! Так i 
 ллються струменем. 
 Почули люди, прибiгли, говорять, вмовляють. Вона мов i не чує, i не 
 одiрвуть од дитинки. Чоловiк ходить сам як не при собi, свекор аж 
 занедужав. 
 Стали похорон ладити. От уже й домовинку принесли новеньку, всипали 
 квiтками пахучими та зiллям. 
 - Горпино, - кажуть, - дай дитину. 
 Не дала. Сама обмила й положила. Час уже й нести, а вона стоть - 
 дивиться. Люди до не говорять - не чує, не слухає. 
 Одвели якось, узяли й понесли. Глянула вона тодi вперше округи, 
 перехрестилась i собi пiшла. Куди люди не ступлять, i вона слiдком за 
 ними, за тою домовинкою, йде, словечка не промовить. I в церквi достояла 
 мов спокiйна, та як стали ховати, боже мiй милий! так i кинулась за дитям 
 у яму. Ледве вхопили та принесли додому, мов неживу. 
 Хорувала вона тяжко тижнiв iзо три. Якось господь помилував, вернув 
 здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умi. 
 Цiлiсiнький день ходить мовчки та городнiй мак iзбирає, а спитати, нащо? 
 'А се, - каже, - для моє дитинки'. 
 Взимку то все плаче: 'Нема макiвокi Чим менi донечку рятувати!' 
 Аби почала перша макiвочка бринiти, вже й угледить, i зараз вирве й 
 любує єю, не натiшиться. То ще дiло робить, порається, а тiльки зацвiтуть 
 маки в городах, вона й хату покине i не вийде з тих макiв. Iдеш понад 
 городами, то й бачиш: сидить мiж повними макiвками в бiлiй сорочцi, гарно 
 убрана, у намистi, й сама ще молоденька, -тiльки як крейда бiла, сидить та 
 перекидається макiвочками, i всмiхається, як дитина... А маки процвiтають, 
 i бiлим, i сивим, i червоним квiтом повно. 




 СЕСТРА

 I 

 Мати вмерла - я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тiльки менi 
 наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько. 
 Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже 
 над мою першу милу, - було, каже. - Коли господь прийняв, нехай уже 
 дiточки господарюють!' 
 Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. 
 Жили ми при достатку, всього було доволi, що, було, собi задумаю, те й 
 зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то моє дiвування було розкiшне й 
 веселе, то й згадать любо! Нехай мiй батенько царствує! 
 Погуляла дiвчиною рокiв зо три, сватають мене. Я все не хочу. а батько 
 не силує, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi 
 господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи! 
 Чорнявий, ставний... Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що 
 Павло, як би то хутче побачитись! А вiн не з нашого села був, геть iз 
 чужого. Побачу - й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме, 
 такий жаль обiйме, що й свiт менi не милий! Спiзниться вiн на гуляннячко, 
 я й очi виплачу. 'Може, - думаю, - в його друга є дiвчина'. Коли так по 
 Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався 
 вiн. Батько поблагословив. Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий 
 такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало. 
 Привiз мене чоловiк на своє господарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми 
 любенько! Та не дав йому господь довгого вiку... Тiльки всього два роки 
 була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть 
 весело: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi. 
 Коли тут - лихо менi тяжке - рознедужався Павло мiй. Кидалась я й до 
 знахарiв, i до лiкарiв - нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажуть, не 
 одперти... помер Павло... 
 Прихав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату продали i 
 худобу всю. 
 - Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селi одинока сидiти! Хiба 
 ти сирота, нехай бог милує! 

 II 

 А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину, 
 моторна така, чепурна, що й годi! I дитинка в х була, дiвчинка, як 
 ясочка, свiжа й повна, як гурочок. 
 Не поплакала я ще й пiвроку за свом Павлом а тут i батька ми поховали. 
 Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою веде. - то недурно й 
 кажуть! До якого с часу ми добре жили, далi зубожiв мiй брат: то хлiб не 
 вродив, то худоба вигинула, а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три 
 хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная ходить, i дiтки 
 навiть посумiли. Таке вже настало що й хлiба нi за що купити. 
 - Сестро! - каже брат. - Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як буду 
 жив, зароблю - оддам, а вмру, то бог тобi оддасть! 
 Я й прзичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас 
 i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмiхнеться, й дiтвора 
 бубонить, регочеться. Я радiю: 'Слава господовi, що i в нас, як i в людей 
 благодатно!' Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться. 
 Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити 
 одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруємось. 
 I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою: 
 'Се моя тiтка!', а той собi тягне: 'Моя!' Та як учепляться цiлувати, то 
 було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде. 
 Тiльки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та 
 нi, не вгодила! 'Братова, серце! - було раджу й. - Зробiмо так да отак, 
 то добре буде'. Там чи купити що, чи продати, - зроду-вiку не послухає, 
 хоч шкода з того видима буде, вона свого докаже. Перед нею затихну, 
 поплачу нишком, та й годi. Не хотiла брата турбувати, знов до не з 
 ласкавою мовою пiдiйду. 
 Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до не, вона, мов не чує, 
 одiйшла собi геть. Важко менi на серцi - заспiвала собi, спiваю, а сльози 
 так з очей i ллються... Коли чую: 'Боже помагай, i день вам добрий!' 
 Дивлюсь - се наша сусiда. Перехилилась через тин та й кланяється. Я 
 хутенько втерла сльози. 
 - Добридень, - кажу, - сестрице! 
 - А я оце до вас iду. 
 - Та милостi ж вашо просимо! 
 - Чи не продали б ви менi розсади трошечки? 
 - То вже для чужого продати, а для сусiди й так треба дати. 
 - Коли ваша ласка, серце! - i простягає менi глечичка. 
 Я набрала скiльки там у глечичок та й дала й. Подякувала та жiнка та й 
 пiшла собi. Братова на мене й накинулась. 
 - Се, - каже, - як усi господарюватимуть, то й господарство моє 
 рознесуть чисто! Такi й золоту гору розiмчать! 
 Як почала, як почала... Мати божа милостива! Я тiльки слiзьми 
 вмиваюсь... 
 - Братова, - кажу, - не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх 
 вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаєте! - Покинула робити й 
 вийшла з города. 
 Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: 'Покину х, пiду служити!' 
 Зiбрала своє добро, що в тлумочок склала, а що покликала братових дiвчаток 
 та х обдiлила. У мене було всяко одежини й не злiчити, а все добра, 
 нова. Скiльки полотна було, хусток, плахот, юпок! Дiти радiють, зараз 
 дiвчатка й почали вбиратись. 'А чи менi гарно, тiтусю?' - 'А менi?' - 'Як 
 оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку', - говорить, а сама ще така, як 
 узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу, 
 за слiзоньками свiту божого не бачу! I дiти помiтили - жалують мене: 
 'Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви 
 нездужаєте?' Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. 'Не плачте', - вмовляють та 
 менi рученятами очi затуляють. 

 III 

 Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн 
 веселий увiйшов: 
 - Здоровi, дiточки, й ти, сестро!.. 
 За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти. 
 - А ти чому не йдеш, сестро? 
 - Спасибi, братику, не хочу. 
 Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою. 
 - О жiнко! - каже. - Се вже, бачу, тво примхи! Не обижай сестри: грiх 
 тобi буде! 
 - Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi 
 не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру 
 сказала! 
 Покинула вечеряти й з хати пiшла. 
 А старшенька дiвчинка до батька: 
 - Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати й 
 сказала? 
 Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився 
 до мене, сiв поруч зо мною та: 
 - Сестро моя, - каже, - не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько, 
 треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi... Подаруй мой жiнцi 
 яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя 
 рiдненька! 
 - Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, 
 щоб я з тобою в сварку заходила, - кажу. - Що твоя жiнка мене обидила, я 
 й те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, - 
 полегшає. 
 - Не плач, сестронько, годi! 
 - Я, брате, хочу вас покинути. 
 Вiн так i стрепенувсь: 
 - А де ж ти будеш? 
 - Пiду служити! 
 - Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! - почав 
 вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, - i вона просить: 
 - Не кидай нас! 
 Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач! 
 - Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем 
 годити, ми тебе шануватимем! 
 Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до 
 серця та тiльки плачу. 
 А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує: 
 - Спасибi, сестро, що ти мох дiток жалуєш! Та вони без тебе посиротiли 
 б, як без рiдно матерi. 
 А я таки маю думку йти в службу. 
 Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та 
 журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й 
 худобу, i господарство своє, зросла в розкошi, а доводиться служити за 
 хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й 
 неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужо сторони, яка вона є! 
 Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме, нiхто не сяде, не 
 зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно, 
 чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я, а я знов х не знатиму. 

 IV 

 Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять, iще й на зорю не 
 займається, - iмла. Востаннє глянула на дiток, на брата. I братово жалко 
 стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати. 
 Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею 
 зеленiє. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своє село, а сонечко саме 
 сходить... Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати, 
 колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське 
 подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею 
 гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, - задивилась. Що менi там кожна 
 стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi, дивлюсь туди та дiтство й дiвування 
 своє розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке - все мов по писаному 
 вичитую. 
 Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає. 
 Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi 
 нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. 'Пiду собi до х, - 
 думаю, - все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться'. 
 Iду шляхом, - боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч 
 менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом де, 
 то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не 
 дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль 
 та й далi. 
 Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою. 
 Округи мене то жито половiє, а в житi купка льону голубо цвiте, то ячмiнь 
 колоситься, оддалеки гайок синiє, пiсочаний шлях угору закручується, як 
 золота нитка, день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне - тихо, тiльки 
 якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли 
 понад пахучою гречкою. 
 Коли дивлюсь - iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора, 
 зблизились до мене й на добридень дали. 'Добридень! - кажу й собi. - 
 Садовiться, та одпочиньмо трохи'. Бачу, що дуже вони потомленi. 
 - Звiдки вас господь несе? - питаю чорноброву, хорошу молодицю, що 
 дитинку на руках тiшила 
 - На прощу ходили, у Києвi були, - каже. - А вас куди мати божа та 
 добра доля веде? 
 - У Дем'янiвку, коли знаєте. 
 - Оце б то не знати, коли самi з Дем'янiвки! Се нам цин шляшок iз вами, 
 то разом i пiдемо! 
 - А чи не знаєте там коваля Ляща? 
 - Ляща? Який же то коваль Лящ? Нi, серце, не знаю й не чула. Є в нас 
 Лящi, так то не ковалi, а так собi хлiбороби, як i ми. 
 - Спитай мене, молодичко, - озвалась стара бабуся, обдiляючи дiток, що 
 обсiли , хлiбом i поглядаючи на мене ласкаво. - Я зазнала ще того коваля 
 Ляща i жiнку його знала, - нехай над обома земля пером! Добрячi були люди 
 покiйнички! 
 - А давно ж вони померли, бабусю? 
 -Давненько, моє серце. Вже рокiв iз дев'ятнадцять буде. На одному тижнi 
 й померли, як щиро любилися, так одно без одного й не жило. Перше вiн 
 переставився, а за 'м i вона, вкупi поруч i поховали х. Хата спустiла, 
 бо не було в х нi роду, нi плоду. Се, мабуть, чи не до них iшла? Може, 
 родичка? Бо вона була здалека взята. 
 - До х, бабусю, та лиха моя доля. 
 - Нехай господь милує! Що ж тобi за пригода така, серце? 
 - Iду служби шукати, то думала, що родичi, то службу менi нарадять, а 
 тепереньки, голiвко моя бiдная! Не знаю, що й робитиму! 
 - Шкода жугiитись, молодичко! Журбою поля не перейдеш! Ось я тобi 
 службу нараджу, йди до нашого отця Iвана служити. Я в його i хрестилась, i 
 вiнчалась, i досi живу, та, мабуть, i вмру у нього. Що то за добрячi люди, 
 старосвiтнi, простi! Їх тiльки двойко, обоє старенькi вельми. Була дочка, 
 оддали замiж, та не довго й погосподарювала - умерла. Дiвчинка зосталась, 
 то старi при собi держать унучечку. Славне таке дитятко, що годi! Отець 
 Iван уже дуже старий i темний рокiв iз дев'ять, а служби божо не кидає. 
 Дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, - i 
 заборонив. Так люди виходили усенькою громадою просити за його, щоб 
 оставлено. 'Люди добрi, - рече м владика, - коли вiн такий вам любий, то 
 я не бороню йому стояти при престоловi божому й до кончини його вiку, 
 треба тiльки менi вивiрити на сво очi, що темний слiпець благоподобно 
 службу божу одправляє'. Нахав владика й хвалу боговi оддав, що так твердо 
 й не-помилешно темний править службу божу, i хрестом його благословив... 
 Iди до х, молодичко. Роботи буде небагацько. Здужатиму, то й я поможу. 
 - Спасибi вам, бабусю моя ласкавая! Нехай же господь дає вам усе добре! 
 - Ну, тепереньки полуднуймо та й поберiмось далi. Сьогоднi й дома 
 заночуємо, коли бог дасть. 

 V 

 Дем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить. Село велике 
 й багате. Двi церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня 
 сильне, аж у землю вросла й похилилась. Отець Iван жив за мурованою 
 недалечке, мав собi домочок, i садок, i город, - невеличке, та хороше 
 хазяйствечко. 
 Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями. Кожне до 
 своє господи поспiшає, а я за старою бабусею йду. Так менi чогось сумно й 
 боязно, аж моє серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й 
 залюбки, а тут i очей не смiю пiдняти. Увiйшла та й стою сама не при собi. 
 Чую, що стара за мене одповiщає. 
 - Увiйди та одпочинь, дитино, - промовив хтось тихо й поважно. 
 Звела очi, аж против мене, на липовiй лавцi, старий, старий дiд. Очi 
 йому незрячi, й така в тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила. 
 Борода бiла нижче пояса кучерявиться, сидить вiн у тiньку, тiльки вечiрнiй 
 промiнь сонячний наче червоним золотом його обсипає. 
 Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули 
 менi з очей, а вiн простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона 
 увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька, 
 говiрка. 
 - Оставайся в нас iз богом, молодичко, - каже. - Ти молоденька, то й 
 хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи лишень сюди, Марусечко, 
 до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана. 
 Взяла за ручку невеличку дiвчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за 
 дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату. 
 - Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй. 
 От воно й вклонилось, i привiтало мене чепурненько. А я думаю собi: 
 'Як-то тепереиьки небожата мо коханi? Чи згадують мене?' 
 Осталась. Живу в х мiсяць, живу й другий, добре менi так, що годi! Так 
 мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у хатi, пообiдаємо та й 
 посiдаємо усi в садку пiд черешнею. Панотець тихенько собi сидить та думає 
 або молитви шепче, а то псальми спiває - так хороше, господи! Старенька й 
 панiматка гомонять то те, то iнше, я коло х тулюсь та слухаю. I внучечка 
 качається по садку бiлим клубочком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi 
 зеленiй зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, здається б, i вiк 
 свiй звiкував. От же все менi туга невсипуща! Вони й розважають, i 
 розговорюють. 
 - Не сумуй, - кажуть, - то грiх великий. То дитина плаче, бо нiчого не 
 розумiє, а доросла, то повинна собi раду дати. Нехай помислить, що, може, 
 трапиться й добре ще в свiтi, а здоров'я втратиш - яке вже буде життя! 
 Годi, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечiр дав! 
 А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами, 
 кучерявi верби купають у водi вiти, цвiтуть-процвiтають маки городнi, i 
 високоверхi коноплi зеленiють, де коло бiло хатки червонiє рясне вишення 
 чи високий кущ калини стрiху пiдпирає, закриваючи всю бiлу стiну, а хатина 
 ж у розквiтлому городi, як у вiночку, ховається. I зелено, й червоно, i 
 голубо, й бiло, й синьо, й рожево коло то хатки... Тихо й тепло, i скрiзь 
 червоно - i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!.. 
 - Сей...свiт - як макiв цвiт, як-то на тiм буде! -каже, було, стара, 
 похитуючи головою. 
 - Боже мiй, боже! - промовить панiматка стиха. А панотець пiдведе темнi 
 очi вгору. 
 - Слава господовi! - рече. 

 VI 

 Одного дня раненько йду з водою, коли назустрiч менi чоловiк. Глянула, 
 - та се ж Трохим Рибець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не 
 впустила, i слова не промовлю - зрадiла. А вiн: 
 - Так се справдi ви тут? Ми чули, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за 
 вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колесами), може, сестру 
 побачиш, - каже менi, - то скажи, що засмутила вона мене сильне, i прошу я 
 милою просьбою, щоб до нас вернулась. 
 - Та чи здоровi ж вони там? - питаю плачучи. - А дiточки як? Мабуть, 
 забули мене? 
 - Де вже забули! I досi плачуть, що ви х покинули. Що ж маю вашому 
 братовi казати? 
 - Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моє в'яне... 
 а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати - тож не знаю, 
 хто мене присилує. 
 - А тут же вам добре? 
 - Так-то добре, що й сказати не можна! -та й розповiдаю йому, де я 
 служу. 
 - Зайдiть лишень, -кажу, -то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: 
 тiтка прислала. 
 От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, - шлю м. Проводжу 
 того чоловiка за село та плачу-плачу! 
 - Скажiть, що я х до само смертi кохатиму, а згадую щогодини, 
 щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все х згадаю! 
 - Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам 
 господь помагає iз вашими господарями! Якi то люди добрячi! Привiтали 
 мене, зажджого, як сiм'янина. От люди! 
 - Так-то вже м бог дав, що всi м любi й милi, - кажу йому. 
 - То вже правда, що божi люди! - одказує чоловiк, радiючи. 
 Провела його за село, того чоловiка, попоплакала... Минуло з тиждень. У 
 суботу бiлю хату, коли бiжить моя Марусенька: 
 - До вас гостi нахали! 
 - Якi? - питаю, а саму як огнем обхопило. 
 - Та там якийсь чоловiк, такий чорнявий, високий, i молодиця гарна, i 
 дiточки з ними. Питаються вас. 
 Я й не схаменусь - стою. Коли бачу - брат у хату з жiнкою й з дiтьми. 
 Боже мiй! Свiте мiй! Так я й зомлiла: одно, що радiсть велика-побачила, а 
 друге-згадала своє горе й лихо. Почали мене всi просити: 'дь та дь iз 
 нами. Не послухаєш нас iз жiнкою (i вона просить, тiльки сама невесела), 
 то дiток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть'. 
 А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлують та 
 просять: 
 - дьте з нами, тiточко наша кохана, дьте! 
 - Нi, не поду. 
 Вони й заплакали, мо голуб'ята, так слiзочки з очей i капотять. 
 Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, 
 одмовлялась, та й мусила послухатись. 
 Пiшла, попрощалась iз господарями, подякувала м за милiсть i за ласку. 
 Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од х, та на мене радiють, що бог 
 менi дав - iзнов до брата iду, -у свою хату. Проводили мене хлiбом-сiллю, 
 поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю саму. 
 Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала. Здається, що 
 кожний куточок веселенько менi всмiхається, i я наче помолодшала: з 
 дiтворою кручусь по дворищу та бiгаю, то на улицю вигляну, то в садок 
 кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась. 
 Почала братова мене знов допiкати. Уже тепер i ступити менi не дасть, 
 уже нема менi й промито води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою 
 голову прикликали собi бiду! Як почне - боже, твоя воля! - що я й об'ла 
 х i обпила, та якось i про грошi мо згадала, що я м позичила: 'Ти 
 думаєш, ми тобi грошi виннi? Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба 
 в нас з'ла, нiж тих грошей було!' 
 А я позичила братовi всi до копiєчки, що взяла за худобу, - а в мене 
 були й воли хорошi не одна пара, й корови, i овечок отара велася, й хату 
 продала, -то всi, всi йому оддала. 
 - Ну, - кажу, - коли вже з'ла я сво грошi, то бог iз вами! Нащо ж ви 
 мене вмовляли вернутись? Там менi було добре, як у рiдного батька! 
 Вона затихла, бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть, 
 побоялась, щоб брат не сварився. 

 VII 

 Я таки того ж дня й пiшла од них не прощаючись. Брата й дома тодi не 
 було. 'Вже як там тяжко не буде, - думаю, - а вдруге не вернусь! Пiду свiт 
 за очi, щоб мене й не знайшли, i не просили!' Бо таке в мене серце хибке, 
 що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. I надумалась iти в Кив. 
 Заходила в Дем'янiвку. Хоч i в сторонi, та дуже жадалось менi побачити 
 свох перших господарiв. Поплакала там, i вони зо мною посумували. 
 - Пiду до Києва, - кажу м. - Як далеко буду, то про мене забудуть, та 
 чи не забуду й я свого лиха. 
 - Нехай господь помагає! Iди з богом. А коли схочеш до нас вернутись, 
 вертайсь. Ми радi тобi будемо, приймемо 
 тебе, аби живi були. 
 Вийшла я од них веселiш теплим ранком. Пiшла собi дорогою. 
 Перехожий, прожджачий - що х там па шляху не кидалося в вiчi, нiхто 
 мене не зайняв, спасибi богу! I москаль пройде - мине, i крамарський вiз 
 простугонить, i пан четвернею пробiжить - тiльки тебе курявою обнесе, та й 
 знов з поля вiтрець повiйне i зазеленiють тобi га й степи, 
 деколи озеро заблищить чи рiчка розливається. А що ходка чумакiв не 
 одна наверталась на очi, то втiшно менi було добре слово почути: 
 'магайбi!' або дороги розпитаться, 
 то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало i дома, i в дорозi, то 
 й душi живо не цурається. 
 За тиждень прийшла в Кив. Красний, боже, який! А що вже святi церкви, 
 то й не сказати! А людей, людей! Без лiку, та все чужi - минають i не 
 глянуть на тебе. Спочила коло свято Лаври, та й пiшла собi мiсця питати. 
 Ходжу, ходжу, тiльки улицi й заулки перехрещую. Увiйшла в базар, сей таки 
 точок Подольський, -стоть купочок молодиць i дiвчат. 
 - Боже помагай! - кажу. 
 - Спасибi! 
 А самi оглядають мене - _яка й звiдки. 
 - Чи не знаєте, - кажу, - де б тут службу можна знайти? 
 - Еге! Ми й самi ждемо, молодичко! А се вони, бач, вийшли, чи не найме 
 хто: так вже тут заведено. 
 - Коли ваша ласка, - кажу, - то й я собi коло вас стану. 
 - Становiться, ми не боронимо. 
 Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного 
 наступає, зiходяться, розiходяться, гомонять, кричать, - i люди, й пани, i 
 мiщани, стукотить, гуркотить. Той своє продає, той прицiняється до чужого. 
 Двi молодички гарненько цокотять удвойзi, а тут дiтвора змагається - 
 чогось не подiлили. Перекупка, як жар, червонолиця, стала против сонця, 
 бряжчить коралями та вигукує: 'Е, е! Коралi добрi! Дивiться ж бо, 
 молодичко! Ось купи, моя любочко, купи, примiряй до лиця! Ну ж бо, ну, не 
 соромся!'-звивається вона коло повновидо, гарно молодицi у бiлiй сорочцi 
 i в зеленiй хустцi. Молодиця не хоче, а вона таки зачепила й за шию 
 намисто та кричить: 
 --_ Дивiться, дивiться, добрi люди, що в мене молодиця, як калина, як 
 яблучко, як дiвочка, як паняночка! 
 -- Та пустiть мене, бог iз вами! - одбивається молодиця. - Я й ваше 
 намисто порву! Отеє справдi! Чого це ви на мене напались? 
 А сама засоромилась, почервонiла, як вишенька, i досадно й, очицi 
 блищать, i смiється. 
 Москаль, що якесь старе залiзо продавав, задивився, стоть i 
 всмiхається, i не чує, що жвавий мiщанин у чемерцi штовха його: 'Москва, 
 москва! Чи продаєш залiзо?' 
 Постояли ми там годину, а може, й бiльш. Якась пристаркувата панi до 
 нас iде. 
 - А чи нема тут тако молодицi, щоб помiсячне згодилась? 
 - Чому нема? - кажуть усi. - Можна й на мiсяць iзгодитись. 
 Та й почали договорятись. Каже та панi: 'Роби менi й те, й те, i друге, 
 й третє, i все, i бiли, й вари, i ший, i мий. Дам тобi на мiсяць 
 карбованця!' 
 - Шукайте собi деiнде, -кажуть й, одступаючи од не. А вона до мене: 
 чи не згоджуся я. 
 - Добре, панi! 
 Та й пiшла за нею. 'Все, -думаю, -що-небудь запрацюю собi. Роботи не 
 боюсь: треба жити, то треба й робити, щоб не було од бога грiха, а од 
 людей сорома. Нема нiде хлiба лежачого'. 

 VIII 

 Привела мене панi до своє господи. Невеличкий будинсчок, кiмнатки 
 низенькi, похилi, а проте столички всякi, коло стiни рядочком, i завiси на 
 оконцях, i дзеркальце висить, - хоч там таке, що як подивитись у його, то 
 й себе не пiзнаєш: так тобi перекривить обличчя... Стрiла нас панночка, 
 вже доросла й огрядненька собi, нiвроку. 
 - Що, мамiнько, - питає, - найняли? 
 - Ось iде за мною. Якась селючка нагодилась. 
 - Отеє, мамо! Що зробите, то все не до ладу! Нащо вам селючка здалась? 
 Вона нiчого не вмiє, анi плаття вигладить, анi вслужити догодне. Хiба 
 будемо на не дивитись, як на мальовану! 
 Стукнула дверима, аж столички всi скакнули, як живi, й вийшла. 
 Бачу, що менi недобре тут буде! Де ж таки хто чував, щоб дитина так 
 незвичайно з питимою своєю матiнкою поводилась? 
 А стара й слова дочцi не промовила. 
 - Вари, - каже, - обiдати, молодице! Розказала менi всi там порядки i 
 навчила, що й як, та й покинула мене саму в хатi. 
 На обiд прийшов i чоловiк з крамниць, - такий високий, чорнявий, у 
 синiй чемерцi, очi йому веселi й бистрi. Поклонивсь менi та й каже: 
 - Гляди ж, молодичко, шануйся, то будемо сватами й братами! 
 Спасибi йому, розважив мене трохи тим словом добрим. Тяжко робила я, - 
 боже, як тяжко! Цiлiсiнький день у роботi, одно ще не скiнчу, вже друге 
 мене дожидає. Стара й сама годинки не посидить дурно: а дочка була вже 
 така вигадчиця, що нехай господь боронить! Сходить сонечко - вона вередує, 
 i зайде - вередує. I те не добре, й те не до ладу, i не так говориш, i не 
 так ходиш... та коли б же на мене одну, а то й на свою рiдну матiр гримає: 
 'Чому, - каже, - в нас не так, як в Iваненковських панiв, що в х усе 
 по-панськи, любе й миле? А в нас усе по-мужицькому. Я, каже, так жити не 
 можу!' Та й сяде плакати. Мати вговорює, аж падає коло не: 'Не плач, 
 дочко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи буде!' 
 А батько таки просто, було, каже: 'Ой, дочко! не дурiй! Що се ти 
 химеруєш, якiсь панськi розкошi все вертяться в тебе на думцi. Гляди, щоб 
 з тебе добрi люди не смiялись!' 
 Вона розгнiвається й вибiжить. 
 - А що? - каже, було, до жiнки, - бог нас покарає, що ми так дитину 
 розпустили! Не буде й добра у свiтi, коли такою вередницею зостанеться. 
 Не потурай й, жiнко, бо каятись будеш! Чому ти на розум не навчиш? Ти 
 ж мати, ти перша порадниця. Вона в тебе увесь день божий сидить та гави 
 ловить i за холодну воду не вiзьметься. Ти все за багатшими пнешся, 
 придивись, лишень, то й побачиш, що нi за чим гнатись. Так повелось тепер, 
 що аби на переднiх колесах добре, а на заднiх i невiть-що!.. Коли жалуєш 
 дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою. 
 А дочка не дуже-то й слухає матерi: загне голову, як муштровий кiнь, та 
 й вийде з кiмнати. 
 Послав бог м лихо: захорував господар та хутко i вмер. Як умирав, 
 покликав дочку та й каже: 
 - Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай тобi 
 господь подарує! Послухайся мене хоч тепер, не пнися в пани, не гордуй 
 свом родом. Твiй рiд хороший i величний: не плодив нi злодiв, нi 
 душогубцiв, як iншi багатi роди. Живи, доню, як бог тобi дав, шануй стару 
 неньку. Нехай би ти коло не впадала, а не вона на старостi лiтах коло 
 вередливого дiвчати! Послухайся, доню! 
 Вона тiльки плаче та в руку його цiлує. Поблагословив та знов питає: 
 - А що, доню, пам'ятатимеш мiй завiт тобi? 
 - Пам'ятатиму, татоньку милий! 
 Поховали його на Скавицi. Народу зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку 
 впасти. I не чула, щоб хто лихим словом обнiс нашого покiйника, всi 
 царства божого йому жадають: такий добрячий був чоловiк! 

 IX 

 От дiвчина й схаменулась була трохи: i матерi поможе в чому, i до мене 
 по-людськи заговорить. А там як почали вчащати якiсь приятельки, 
 верхоглядки та верхоумки, то й звели нiнащо, i дома не сидиться, i 
 роботи вже годi: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на й 
 було. Як дома, то до пiвдня буде вбиратись та начiпляє на себе всього, що 
 треба, а чого й зовсiм не треба, як на кiлок у коморi. Аби трохи в матерi 
 забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимагати, а мати така, що послухає й 
 оддасть, та потiм нiкому так гiрко, як менi, бо стара хоче те у хазяйствi 
 навернути, що дочка витратила, - та й д'хнути менi не дає: роби, та й 
 роби, та й роби! 
 Дав бог весну, вiє теплом, iз стрiх вода капле, сонечко веселенько 
 свiтить, тане снiг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленiли... 
 Стали на прощу люди сходитись. Звiдки вже не тягнуться у той Кив щовесни! 
 Прийшли i з нашого села, якось у базарi вгледiли мене й пiзнали. 
 - Як же господь милує? - питаються. - А твiй брат дуже на тебе 
 гнiвається, здив за тобою у Дем'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у 
 Києвi. 'Коли вона така, - каже, - що мене кидає, як лихого пана, що й не 
 жалко, то й я одцураюсь !' 
 - А як вони живуть? - кажу. - Чи здоровi, чи живi всi дiточки? Чи 
 гаразд у х у господi? 
 - Де там! Такi стали голi, як турецькi святi. Чогось не ведеться м. 
 Господь х святий знає, що то таке! Може, то вашi сльози м одливаються. 
 Зубожiли так, що часом i хлiба позичають. 
 - Земляки мо любi, - кажу м, - як би то менi вас iще побачити? Чи не 
 зайдете до мене? Я маю дещо братовi переслати, то, будьте ласкавi, 
 вiзьмiть. 
 - Добре, - кажуть, - на ранок наготуй, то вiзьмемо. 
 Я вже п'ять карбованцiв грошима загорювала та ще скриньку: то хустку 
 купила, то сорочок справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку, 
 чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка 
 дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i 
 спiдничку старшенькiй небозi, - нехай мене згадують, коханi дiточки! 
 Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий! 
 Може, справдi се йому мо сльози одливаються. Нехай же мати божа прощає 
 мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати 
 менi не гоже: є й нещасливiшi од мене, й убогi, й недужi, та живуть, а я й 
 здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се 
 мене й господь не помилує, коли впаде хоч слiзка з мох очей за себе 
 самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки 
 дрiбненькi. 
 Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не 
 гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. 'Може, ласкавiстю 
 своєю та покiрливiстю втихомирю ', - було, думаю. Та не така-то вона 
 вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже 
 порвалась. 
 - Бог iз вами, - кажу, - нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене 
 зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки 
 вiку мого! 
 - А ми тобi грошей не дамо! Добудь мiсяця. Не дослуживши, не смiєш 
 кидати: ми грошей не дамо! 
 - Та ви з мох грошей не забагатiєте, а я бiдна не буду. Не оддасте, то 
 менi бог оддасть. 
 Стара почала вмовляти: останься та ii останься, бо жалувала мене, що я 
 й щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, - от як той товкач: що менi 
 загадають, те й зроблю. 

 Х 

 Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом ужджає. Глянула 
 та й очам свом вiроньки не йму. Се ж мiй братичок рiднесенький! 
 Вибiгла до його: 
 - Братику, мiй соколе! А менi казали, що ти дуже гнiваєшся на мене! 
 - Нi, сестро моя рiдна! - говорить. - Так уже я звiвся, що анi 
 гнiватись, анi жалкувати нi на кого не маю! Нужда мене зстарила i 
 зв'ялила. 
 Бачу я з першого погляду, що вiн зовсiм iз лиця спав, аж почорнiв. А 
 який же то парубком був! I веселий, i повновидий, як мiсяць... Так мене й 
 облили сльози. 
 - Чого тебе господь принiс, брате? 
 - Здумав собi та й похав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотiв 
 тебе побачити й свiту божого повидати. 
 Сiли ми в брамi та й говоримо собi, журимось, i час нам не змигнеться. 
 Вiн менi оповiдає, яке в його убожество настало, i як жiнка, хоч i любить, 
 та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують. Почули од людей, 
 де я i що, як проживаю, то радiли так, що господи! 
 Я й кажу йому: 
 - Братику мiй коханий! Ти в мене один у свiтi: ти в мене й батько, i 
 дитина, i родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для 
 твох дiток. Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в 
 панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк. Вони мене 
 вмовляють остаться, то нехай дадуть менi наперед грошi... От вiзьмеш та й 
 справиш собi, що там найхутче тобi треба. 
 - Спасибi, сестро!.. 
 А сам аж гнеться. 
 Я пiшла до панiв. Тiльки на порiг, а стара й пита: 
 - Чи останешся? Що те лихо згадувати! - каже. - Моя дочка нiколи тебе 
 обижати не буде: се вона так щось iз нездоров'я. 
 - Та коли ти обижаєшся, - промовила дочка, - то я й не доторкнусь до 
 тебе. 
 - А як же менi, панночко, не обижатись? Хiба се ви мене пожалували, чи 
 що, щоб я вам дякувала? 
 - Та вже годi, - перебиває стара. - Годись на рiк. Що схочеш? 
 - А я хочу двадцять карбованцiв, - кажу. - Дасте, то зостанусь, а нi, 
 то пiду де в друге мiсце служити. I грошi хочу всi наперед. 
 Вони почали торгуватись: i дуже дорого, i грошi не можна разом. А я, як 
 сказала, то й не одступаюсь од свого слова. 
 - Ну, - кажуть, - нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки, 
 не всi разом. Дай свою бум агу, а тобi ось п'ятнадцять карбованцiв. 
 'Вiзьму, - думаю собi, - хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже 
 потрiбно'. 
 Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякувала та й до 
 брата. 
 - На, - кажу, - братику мiй! Нехай тобi на добре поживання будуть! 
 Побув вiн зо мною два днi. Весело було й прокинутись, що побачу його, 
 поговорю. Що то рiдне та своє! 
 Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року осталось. 
 Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, - треба 
 служити! А добуду року, то, може, дасть менi господь, що добре мiсце 
 натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на сво руки муки! 




 ДВА СИНИ

 М.О.Максимовичу 

 I 

 Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, 
 треба свох дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала - 
 усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю 
 обкипiло! 
 Збула... Клопочуся, бiдкаюся - з ночi до ночi. Нiколи раразд i 
 дiточками втiшатись... 
 А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть- мо соловейки. 

 II 

 Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий, 
 веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю 
 пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був 
 старшенький. 
 А що вже Василько, - тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не 
 видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину 
 народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав. 
 Андрiйко село оббiжить, - вернеться червоний, смiючися, пустуючи, а 
 сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля 
 всякi вишукує, розкопує щось - робачка вигребе або метелика вловить, - 
 дивиться, думає... Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, 
 ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається 
 до чого. 
 - Що се задумався, сину? - спитаю. 
 - Який сей свiт великий, нене! 
 Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав, i як зветься, i де й 
 коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли 
 прилiтають з вирiю - усе вiн теє знав. 
 - Се йому так бог дав! - було менi кажуть люди. - Не хайте його, - се 
 йому так бог дав! 

 III 

 Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, 
 - заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як 
 вмiю, так i навчаю. Розказую м i про те, i про друге - толкуюся з ними. 
 Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає, так вiн i вариться: очi собi тре, i 
 позiхає, i зiтха. 'Пустiть вже, мамо!' - проситься. А скоро пустив, - чого 
 не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч 
 цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi 
 пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся - не спить Василько мiй. 
 - Сину! Чому ти не спиш? 
 - Так... не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна? 
 - Так бог дав, дитино, що темно уночi... Спи, - кажу йому, - спи! 
 Вiн i змовкне... Тiльки довго ще невпокiйно ворочається. 
 Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не 
 зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле 
 промiнням, - то й укриваю, було, х i наказую Васильковi: 'Не дивись, 
 Василечку, на мiсяць, - не годиться!' Вiн i зiтхне... То вже вряди-годи 
 упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, 
 або ж сни невпокiйнi сняться. 
 Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн 
 мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся... Як його звечора трудно 
 упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, - i гуком 
 його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде 
 жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, 
 а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його... 
 Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, 
 палкий, як iскра, - то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми 
 на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту. 
 - Андрiйку! - каже тодi Василь, - а що ти невеселий? 
 - Бивсь, от що! 
 - Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось, а 
 якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що 
 тебе попобито! 
 А Андрiйко йому своє: 
 - I так сидiть нудно! 
 Та знов югне з хати - i слiд загув!.. 
 Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, 
 господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й 
 повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на 
 самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався 
 такий! 
 Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем 
 робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого 
 став, - i очей не зведе, i думки нi на що не зверне - уся душа його в 
 роботi. 

 IV 

 Дiти мо, дiти мо! 
 Пройшла в нас чутка - некрутчина сього року буде. Як я почула, наче 
 мене холодом обняло. Поглянула на свох парубкiв - що то за хорошi, за 
 молодi, боже мiй добрий! Одного ранку - бодай такого нiхто не оглядав! - 
 сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути... 
 Збираю останнє, споряджаю його... яково-то свою дитину на лихо, на бiду 
 виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на мох очах 
 уже прив'яв... Де той погляд молодецький, де усмiх веселий! 
 Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько 
 слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо 
 вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi 
 розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньо пори, 
 тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, - думаю та горюю i 
 чую, було, розмову х тиху та любу... Сподiвалась я невiсточки, як 
 ластiвочки, собi на втiху... Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!.. 

 V 

 Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiє 
 години, - коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки 
 в хату. 
 - Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати! 
 Я вiри не йму м. 
 - Не буде сього! - таки на х кажу. - Адже ж пан сам людина божа! 
 -Нi, мамо, - промовить Василь, - так воно дiйсне єсть, як вони тобi 
 сказали!.. 
 I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, 
 i бачу х, а до серця нiщо менi не доходить. 

 VI 

 Вижджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла 
 й я мiж своми синами, ду. Шлях мигтить, га та поля на очi набiгають... 
 I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не 
 пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане. 
 Прихали до прийому, повели х, а ми стомо, ждемо. Мене мов сон 
 хилить, та будять мене - хто плачем, хто риданням. Перших вивели мох... 
 Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю 
 поховала х обох!.. 

 VII 

 Привели мене у темну якусь хатину - землянка, чи льох, чи що воно таке, 
 не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд 
 щетиною увесь, як жак. Се буде х старший, дядько... 
 Кланяюсь, прошу: 'Не оставте ласкою вашою, добродiю, i мох синiв!' 
 Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо... 
 - Не журись, старушка! - прохрипiв. - Трошки вашi синки поскучають - 
 без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, 
 примiром кажучи! 
 Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в 
 його якось померхли... Боже ж мiй! А мо сини, мо голуби сизi! Що у х 
 душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою 
 процвiтають!.. 

 VIII 

 Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто... От iще й досi, як вибереться 
 лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо 
 мiстом... позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь, за мiстом соснина 
 темна, далека заступила шлях пiскуватий, суне перед очима по пiску 
 рипливий вiз, на небi сонце пекуче... 

 IX 

 Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку. 
 Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую... 
 Минає рiк, i другий, i п'ятий... 
 Обняла мене мов хмара чорна, тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки 
 темно ночi: то дiтоньки мо! 
 По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду... 
 Надворi завiрюха, аж у вiкна б'є, i свiтло мигтить... 
 Коли - стук-стук! Одчиняю - Василь! 
 - Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?.. 
 - Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!.. 
 А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому 
 та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за 
 батьком i на той свiт погнався!.. 
 - Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?.. 
 - А так менi жилося: устаю - плачу i лягаю - плачу, так менi жилося! 
 -Я, мамо, до вас умирати прийшов!.. 
 Придивлюсь до його, - лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже 
 надломлене!.. 
 - Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути! 
 Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як 
 свiчка. Полежав, похирiв - та навеснi й переставився. Де йому й жити було! 
 Воно й росло так, аби слава, а тi виправки та походи силу з його усю 
 вибрали... 
 - Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! - було 
 каже. - Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий! 
 Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума 
 собi. 
 - О боже, боже! - заговорить. - Який у тебе свiт красний! А я й не 
 наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!.. 
 I в останню годину промовив: 
 - Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою 
 скосило... А я зосталася... 

 Х 

 Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мо дiтки. 
 Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться. 
 I як живi вони стоять перед душею моєю: Андрiйко веселий, кучерявий, 
 нiби по хатi бiгає та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами 
 та зiллям сидить, задумався... 
 Прокинусь... пусто! Робота дожидає, треба жити, треба дiло робити, 
 треба терпiти горенько... 
 Живу... Дивлюсь, як хата валиться, чую, що й сама я пилом припадаю... 
 якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу...