Оповiдання, Вовчок Марко, Год: 1857
Время на прочтение: 45 минут(ы)
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в 'Сетевой библиотеке украинской литературы'
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - 'э оборотное' большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, - 'i с двумя точками' большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Панi наша була не перволiток та й не яка стара, а з себе була висока,
огрядна, говiрки скоро, гучно. Вбиралася шпетненько - шнурочок до
шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.
I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, - i
крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськiи. Було, панi кам'яних
цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у
не i собака з мiдi кований, i зайчик череп'яний, мережанi ушка. Все те нi
до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє - аж б'є. А
найдорожча штука-висiв у не на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а
хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, - батько покiйний, князь
вельможний. Хто, було, не прийде до панi з гостей, кожному панi
оповiстить: 'Се мiй татонько покiйничок!'
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути.
Прийде якнй-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: 'Це мiй батько -
князь!' Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: 'Ото, як мiй батенько живий
був, - ось iз його малювання, - не знала я бiди!' А третьому, щирому й
молодому хлоп'ятi: 'Що, - каже, - те свiтове - i вельможнiсть, i
багатство? От був мiй панотець - князь, великого чину дойшов...'
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про
те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив
й тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була
материзна - того вже не змiг прогайнувати.
Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi:
створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий,
старий вже. Зелений двiр травою високою порiс, од ворiт двi стежечки по
йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста
яблуня стояла.
Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми, ще й столувала
х, - з того й жила, небога. А чоловiк десь далеко служив, ми його й не
бачили. Та й панi було байдуже.
Паничi скучати й не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти
грали, то пiсеньок спiвали...
Не гадки нашiй панi по такому життю...
II
Мене й подаровано. Я родом iз Глущихи, була колись Iваньковських
панiв... Жила я в батька-матерi, - боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то
жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодо
панi. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось й ставала. Гостює, було,
мiсяць або й бiльше, догоджає й. От як стала вона жалкуватись:
- Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?
- Чому нi? Берiть собi, котру схочете.
То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без
мене i батько i мати померли, без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я
сама одна у свiтi.
Жила я в панi рокiв з п'ять. Спершу я сама була в не, а далi, як уже
столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою.
Доти панi х держала у якихсь приятелiв свох, бо в не, окрiм сього
двору, не було нi садиби, анi кроку землi своє: усе спродане, - тiльки
оцю молодицю з дочкою до вслуги й придано. Князь то так, панотець
вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi
виважала, поки зважилась х до себе забрать. А вони ще якось були з
вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою
завладав, то й опасувалась небога держати х у мiстi, щоб не збаламутились
за вiльнiсть Проти не, зайшовши у ради, в совiти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка - Настя. Не великомовна була та
Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила навiки. Чи панi свариться, чи
б'є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб'є), чи сам спiдницю
дарує або хустку - Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна
людина здається з не, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi
очi ямкуватi, огнем блискотючi.
Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно,
чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає - не то що нам. Воно кажуть:
привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi
байдуже, - та разом прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви думаєте?
Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до
самого серця, - мiсяцi, роки пам'ятатимеш...
Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi
порається.
- Горпино! - кажу. - Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам,
мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та
й одказала:
- Чому нi?
- Господи! - кажу знов. - Як я колись молодого вiку жила в батька, в
матерi!
- А я, - каже, - вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
- Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? - знов питаю.
- Нi, мене взято з сiм' маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони
чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили - вмерли.
- А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?
- З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.
- I довгенько ви жили з ним?
- Пiвроку.
- Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
- Сп'янчивсь i вмер.
По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiє речi з нею не
верталась.
III
Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, - сидимо коло
ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, - спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха
мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас
мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була!
Очi в не були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко - як яблучко.
Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у не - наче
струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi -
все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей
виходила, от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
- Горпино! - кажу, - чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш
вам було б...
- Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.
- А на мене, - говорю, - то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi
спочує абихто! Сво думки-гадки повимовляю, поплачу...
- А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе... На те
воно молоде в бога!
- Що ж! - кажу,- добрий чоловiк пожалкує!..
На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.
А дiвчина в не була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка,
чующа... Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає, як же весела - що
то за жарти, що в не за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом
струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови
говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi, а весело -
всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах - смiх
висмiє. Що спочує, то з само душi, з самого серця, щирого, киплячого...
От i росла вона, i виростала.
IV
А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша - от мов хмара чорна. I замiчати я
стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до не люди
приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в не не питаю.
Коли одного дня - бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, - з
червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу:
'дома', а сама - зирк: Горпина стоть на хатньому порозi бiла як хустка i
проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До не: 'Що вам, Горпино?'
Вона тiльки менi рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панi. Вона ж, як прочитала,
розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн
понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю
радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками
сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по
крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: 'Не бiйтесь,
- каже, - нiчого не бiйтесь!' Панi йому дякує, до ворiт проводить i там
дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.
- Що се таке?
А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: 'Знала я, знала!'
Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовi два панки.
Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
- Ти, молодице, вiльностi шукаєш?
А вона:
- Я.
- Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи свой панi та роби.
Вона мовчить.
- Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо
iще - негарно буде!
Та й пiшли.
Хочу я й слово сказати... та гляну на не - не вимовлю. Сiла вона та
голову на руку схилила. Не плаче, не тужить - як замерла!
I Настя тут стоть, задумалась i на лицi мiниться.
V
Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi не пускала
тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:
- Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона
менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi
забажала! Веселiша вона тодi була, - каже, а сама задумалася, зажурилася,
- не така, як тепер... Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки
вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину
спiвала.
А я й говорю:
- То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?
- Та все менi, - каже, - давня воля сниться, чогось менi невпокiйно:
усе чогось дожидаю, сама не знаю чого... I думки мо мiшаються, i сон мене
не бере, а засну - все сниться, що на волi!..
VI
А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати учить, шити:
розумна, жвава вона, швидко й навчилась - на свою голову: панi зрадiла та
чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: 'Маю тут
сусiдку-молодицю, вона гарно шиє', та й дасть Настi пошити. I добрi грошi
вона брала, й багато роботи й давали. Настя сиди та ший. А воно таке
молоде, юна ще така, а в не ще серце од кожного слова кипить, в не ще
думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених
садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти
мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й
сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй,
свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона
похмура, як мати.
VII
Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з
Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному
поко. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж
задихається.
- Що тобi, Насте? - питаю.
А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
- Що тобi?
Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.
- Що там, голубко?
- Там люди! - покрикнула. - Живуть, ходять собi, на божий свiт
дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
- О, пташко! - я вмовляти. - Хiба в х горя немає, в тих людей!
- То що - горе? Я горя не боюся... Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi
радощiв, я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче й ся пiсня вiдома, - i
головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
- Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi й говорити!
- Ти, Насте, не журися, не плач... А вона, не вважаючи, не слухаючи, як
кинеться до матерi, як ухопить за руки:
- Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла...
моє серце схне!
- А що я тобi казатиму, дочко? - заговорила Чайчиха похмуро. - Поради
нема! Коли тут хтось - шам, шам!
- Панi, - кажу, - панi!
А вона в дверi.
VIII
- От, - крикне панi, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Настi, дивиться:
- Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
- У мене голова болить, - одказує Настя понуро.
- А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр
удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозi стоть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
- Я годую, я зодягаю, я на свiтi держу, а воно, ледащо, менi