Украинские сцены из 1649 года, Костомаров Николай Иванович, Год: 1890

Драматургия
Время на прочтение: 16 минут(ы)
Скачать в PDF

ЛИТЕРАТУРНОЕ НАСЛДЕ
Н. И. КОСТОМАРОВА

С.-ПЕТЕРБУРГЪ
Типографія М. М. Стасюлевича, Вас. Остр., 5 лин., 28
1890

УКРАИНСКЯ СЦЕНЫ
изъ 1649 года.

СЦЕНА 1-я.

Кіевъ. Передъ Софійскимъ соборомъ. Звонъ по церквамъ. Зима. Козаки проходятъ въ разрушенныя Золотыя ворота. Народъ встрчаетъ ихъ.

Бурсаки изъ Академіи (поютъ):

Te, Moysen salvatorem
Canamns!
Russiae, Liberatorem
Celebramus!

Дти изъ школы (поютъ):

Честь Богу, слава!
На вики хвала
Війську Днипровому,
Що въ божой ласки
Загнали ляшки
Къ порту Висляному!
А ридъ проклятый
Жидивській,— стятый —
Чиста Украина!
А вира святая,
Криномъ процвитае —
Исчезла Унія!

Хмельницкій.

Честь Богу, слава Богу, миліи браття! Писля многихъ виковъ недоли и кары, поглянувъ на насъ Милосердый въ своего наивысшого рону, не давъ дорешты имъяни нашому загинути! О, колибъ-то милость Его була до вику, а не на годину, не для того, щобъ горе наше стародавне стало гирше писля недовгои потуги! О, браття! браття! Чи вже така бидна доля присужена видъ Пана-Бога нашій Украини, що и въ часъ побидъ, воли въ добрымъ скуткомъ завершивши тяжкую працю высвобоження церкви и народу русьвого въ неволи лядськои египетськои, звитяжное військо наше уступаетъ у градъ сей великій,— навитъ и у сей часъ туга замисть радости муситъ серця наши обважати. (Оборачивается къ козакамъ). Чіе серце не обважиться скрухою, помышляючи о судьби града сго, колись славна и горда столица больного и самостоянного народу русьвого, предвивъ нашихъ, градъ повный злата и срибра и ваменіи честныхъ,— теперь бидна руина, могила перешлои славы! Чіи очи не обильлютця слизми, дывлючисъ на красоту храмовъ Божіихъ, на землю ниспроверженную? А особливе на храмъ сей, де сидали на столи старосвитсьви князи наши, де лежать, забутіи потомками сиритсьви кости ихъ,— на плацъ сей, де збиралось стародавне вече, де русьвіи люде ствержали уставы своей воли. Буды ни поглянемо — усюды зобачимо пыломъ припаліи слиды славы и свободы предкивсьвои и недавній слиды недоли, поруги и неволи нашои! О земле, земле русьвая! Довго стогнала ты посіяна костями и руинами, полита слизами и кровію дитей твоихъ! Чи не кончиться жъ ея довга ничь твого запустиньня? Чи не взійде теперь надъ тобою щироясная заря вызволу? Помолимось, братія, единымъ серцемъ и едиными усты Всещедрому Богу, да сотворить памъятенъ для потомкивъ нашихъ и богатъ плодами счастьтя и обновы Руси день сей, день нашого приходу у стольный, старый нашъ Кіевъ!

СЦЕНА 2-я.

Входятъ: Хмельницкій, Выговскій, Немиричъ, полковники: Вешнякъ, Чорнота, Джеджала, Адамовичъ и другіе, Кисель, и племянникъ его ксендзъ Лентовскій, Мястковскій, Позовскій и прочіе поляки.

Хмельницкій.

Будьте гостями милыми та любыми, шановни панове, просимо найнисше бидну мою хатыну навидыти и хлибомъ-силлю непобрезгувати. Що Богъ намъ давъ, полагаемо одъ чистого серця. А що було, то нехай не вертаеться: озьмемо прикладъ въ симьи: де ворогъ чоловического рятунку розгнитить огонь ворожды, и браты спираються, сварються, а иноди и подеруться мижъ собою, а на потимъ помирються, заидять та запьютъ свою свару и знову вкупи братами живутъ. А що добро, що красно, аще не жити братіи вкупй! Такъ и мы вчинимо. Наша свара — домова, ласкавый король пробачить намъ выступки наши, дасть намъ охранни привилеи,— а жинка наварить борщу, та поставить горилки на сталъ,— такъ мы заимо и запьемо усю першу колбтню, тай житимемо щирыми пріятелями. Знаете, панове вельможни, у насъ здавну есть такій обычай, що коли мирються пійсля колотни, то жинка наварить страны и тою стравою заидають лихо, та билыпъ уже не поминаютъ старого, якъ добре говорють москали, то кто старое помянетъ, тому глазъ вонъ. Отсе, прохаючи вашихъ хилостей на обидъ, я заказавъ, щобъ не наймычка и не стряпка готовила страву, а жинка моя сама своими руками. Такъ велъмо покаисаю я вашихъ милостей, бо вы есть вистники намъ ласки короля нашого.

Киселъ.

In principum подобае вашой милости, пане гетьмане Війска его королевской милости Запорожського, урожоный, значный пане Богдане сполне зо всимъ Війскомъ его милости Запорожськимъ gratiam agere найвысшему маестату Божому, же conservit vos въ нерозирваному союзи съ Речью Посполитою terra libertatis, де латво було вамъ домовитися що въ васъ болило, де вольность процвитае, якъ не можно того нализти нигды ни въ хрестьяньств, ни въ поганьств,— бо всюды неволя, сама тилько Корона Польска вольностію едыне. Въ едыній Корони Польскій ваша милость моглесь одъ найяснійшого короля его милости такую consuetudinem одибрати.

Джеджала.

Та король якъ король,— але вы, корилевенята, броите много и наброили. А ты, Киселю, хочъ не хвали своей Польщи, бо то не годиться. Мы знаемо, що ты еси кисть одъ костей нашихъ, а теперь одщепився и приставъ до ляхивъ.

Мястковскій.

Пане полковнику запорожській! Шануючи вашу милость повиннисьмо занотовати вашей милости, що ричъ его милости воеводы не до пана полковника, а до пана гетьмана належитъ.

Кисель.

Ваша милость, ясневельможный пане гетьмане, знаешь, що я естемъ твоій милости въ давнихъ литъ найщиршій amicus. А того доказавъ, сынъ — въ справи отцевській, servus fidelis въ панській такъ щире пои possit ходити, якемъ я ходивъ у тій нещасливій колотни Війська Запорожського въ Речью Посполитою, якъ я diebus et noctibus правдиве працуючи абы illam indem новаго життя iu coelum patriae evocare проводивъ — у тамъ Бога найвысшого testem facio, а що я pativi въ тей традиціи, не тальки въ Польщи, але въ чужихъ краяхъ, то тамъ едине утишалемся, же все то для интересу отчизны и виры вашои православной передсявзято, которую виру купно зо мною ваша милость пріймаешъ и для prosperitatem Війська Запорожського, на той конецъ жебы не прійшло in postremum exitium. Любо гожъ мене omues опочно шецовали, а я cum gaudis въ Варшавы выихалемъ и тыхъ ихъ милостей пановъ, которыхъ мени коллегами дали, въ собою маючи, до вашои милости поспишалисьмо, приносячи пробаченьне прешлыхъ выступковъ вашои милости, libertatem vider is religionis грецькои, аукцію реестроваго війська restaurationem давнихъ правъ и свободъ запорожськихъ и вашей милости дозоръ и обмышлеванье въ належачими signis туркусовою булавою и червовою хорогвою въ написомъ Johanni Casi, miri Regis nominis. Пріймаючи таки велики упоминки одъ его милости короля, пана своего, aequum est, пане гетьмане, жебы вдячнымъ parиre, въ татарами foederem nefandum резервата, хлопвъ одъ розляння крови утримовати, не пріймуючи тыхъ colin vies, котори понын perfidissime sanguinem nobilem прагнуть подъ свою protectionem, але розказуючи имъ послуше ньство панамъ и на горло караючи ребеллантовъ, ad araudum me vulgum insanem reddere, нарешти до вомисіи въ нами, комисарами его милости Речи Посполитой celerissime приступити.

ДЖЕДЖАЛА.

Се, пане Киселю, що вы поприносили въ собою от-си клейноты, булаву та червону корогву, та грамоту,— то се все — выбачайте на симъ слови — цацьки, а билыпъ ничого. Мы не диты и не дурни, и тямимо добре, що вы хочете насъ приборкати, щобъ мы ярмо панське въ себе зкинувши, та впъять надилы на шію. Нехай злизнуть ваши солодкіи дары: шаблею росправимось, а воли щире хочете мира, то майте вы соби свою Польщу, а намъ козавамъ Украина нехай зостаеться.

Хмельницкій.

Пане полковнику! Пане полковнику! Чи бы пошалили сегодня, панове, що напередъ старшого суетесь та у мене одвитъ въ головы выбиваете? За таку великую ласку, що мени его милость найяснійшій король оказавъ, и урядъ надъ військомъ давъ, и прошле преступсьтво мое пробачивъ — за те дьякую найнизше. А що до комисіи, то вона заразъ зачатися и отправоватися не може, війська въ загаенью не мае, паны старшина далеко, а безъ намовы въ ними я не мушу и не смію ничого учинити.— Тай на що у сей веселый и любъезный для мене часъ объ тимъ рахувати? Усе добре буде. У насъ въ старовины такъ водилось, що гостя спершу нагодують, а потимъ вже роспытують: видкиль винъ и по що прибувъ. Выбачайте пане комисары, коли не до ладу. Сидайте та выпьемо по чарци. Ганно! почастуй лишенъ въ своихъ билыхъ рукъ дорогихъ гостей горилкою, якъ звычайно добрій господыни подобае! (Ганна обноситъ гостей водкою, она подчиваетъ изъ золотыхъ чашъ, за нею Настя съ большою бутылью).

Хмельницкій.

Выбачайте, панове,— чимъ багати — тымъ ради. Мы люди прости и не дуже выховани: пьемо горилку просту сивуху, а въ кубкивъ золотыхъ, бо то намъ дае шабля, якъ правдивымъ воинамъ належитъ. Та у насъ есть-таки и венгерськи и нимецькіи вина, давно мы сго не знали, а якъ Богъ ставъ особливе благасловляти наше оружіе, то мы и грунтоввійше и багачче почали житы. Просимо панивъ за стилъ (Садятся). Я разомъ радый и нерадый, що отримавъ такую честь, що ваши милости не нобрезгували увійти у мою козацьку хатину и моей хлиба-соли покуштовати. Радый я тимъ, що одъ вашихъ милостей таку прихильностъ бачу, а нерадый тымъ, що мы, но своій простоти, не уміимо вашихъ милостей належите принята. Сами бачите, якъ у насъ все просто, по хлопськи. Дьяка Богу що поборовъ, за нами на пилявецькихъ поляхъ, де панове ляхи въ страху порозгубили дорогіи креденсы та кубки, та лижки срибни и золоти, а тобъ прійшлось такихъ шановныхъ дорогихъ гостей въ дерева частувати. Нехай же наша щира пріязнь допевняе нашу простоту.

Молодой Кисель.

Добрый антипастъ!

Кисель.

Ваша милость, ясневельможный пане гетьмане, рачивъ бы доповнити ту простоту, на котору ея такъ ускаржаешь, щи рымънапередъ послушеньствомъ Речи Посполитой, вирнымъ захованьемъ въ повинности своій, оддаючи запомнню якъ було передъ тымъ взаемни додегливости.

Хмельницкій.

Истано такъ, пане воеводо. Давайте жъ намъ на сталъ, жинки, все що припасли. (Подаютъ кушанье).

Ксендзъ Лентовскій.

Шануючи вашу милость, ясневельможный пане гетьмане и всихъ васъ, панове старшина козацькая, повиненъ я на quid quam одважитися, якъ смиренный служитель олтаря Божого. Хоча всходня гречеська вира и не належить до единой святой Апостольской церкви, однакъ мы згодимся въ вами in dogmatimus, але завше повиннисьмо оддалитися отъ богомерзкихъ еретикивъ, апостативъ, наслидовцовъ проклятаго Арія. Мабуть добре ненавидите вы васъ, козаки, що навитъ побратамсьтво три маете въ ворогами наілои и ватой церкви. Чи знаете вы, кого до себе приняли iu personae Юрія Немирича, которого въ великою скрухою вижу передъ собою. Сей зополный зрадникъ виры и костла я отчизны, кривоприсяжникъ, розсиваньемъ насиння душевредного на виви Христовій наволокъ на себе праведный судъ костла, который присудивъ его, якъ члена зловонного и прокаженого, одсикты, для спасенія вирныхъ, а винъ якъ зрадникъ утикъ и приставъ до васъ. Вы жахнетесь, козаки, коли я скажу вамъ у чинъ го преступсьтво. (Вс слушаютъ съ изумленіемъ. Немиричъ потупляетъ глаза).

Хмельницкій.

Коли го выступокъ костельный, то до насъ не належить, бо мы не духовного чину люди, и не часъ и не мисто намъ объ тымъ теперче диспутовати: бо ваша милость не судьею до насъ прибувъ еси.

Лентовскій.

Не судьею, але обличителемъ. Немиричъ! Передъ шановною громадою козацькою я кажу, що ты hereticus, apostata, наслидовець Арія проклятого. Я читалемъ твою libellam, де ты написалесь, що билымъ et clarior Бога познаетъ in natura quam in libris sanctorum patrum, що исусъ Христосъ страждавъ за свою doctrinam, а не якъ victima irae coelestis, тимъ же Spirito меritatis надхнутый, который и sapientiae humanae causa erat, и же для спасенія чоловика, не sunt necessitate обрядки и церемоніи костла святого. Тебе присудили спалити, а ты утиклесь и присталесь до козакивъ, розносячи всюду venenum foetidum heresiae. Каждый правовирный христіанинъ повиненъ въ тобою nec edere, non dignus es головы своей пиднести coelum не solem videre, non debet земля кости твои accipere, pulver tuus буде in potentiae infernalis, имя твое — поношеніе homiuibus и genus, коли fuerit semen diaboli буде per soecula soeculorum. Кажи, при панахъ козакахъ, вруетъ у Святую Тройцю?

Немиричъ.

Не тоби, пане ксндже, мене пытати, не меви тоби одвитъ давати, але скажу тоби ради козакивъ, бративъ своихъ.

Джеджала.

Се, пане Немиричу, вилами писано, якій ты братъ козакамъ, намъ здаетця, що ты ближчій братъ сему ксндзови, що такъ на тебе озвирився.

Немиричъ.

Боли, панове, я не вартъ того, щобъ называтись вашимъ братомъ, то все таки я вашъ слуга. Бо здаетця я бувъ пидъ Львовомъ и пидъ Замосьцемъ, и може хочъ за сю перевьязану руку дасте вы мени и заборонитись и наречитися вашимъ слугою.

Молодой Кисель.

Въ пана — слугою! О tempora, о mores! О perfidiae!

Немиричъ.

А Панъ исусъ Христосъ не зробився хиба слугою усимъ? Панове ксендзы добре знаютъ святе письмо и на кожный случай приведутъ textum, а одъ того пильно унивають, що ихъ милостямъ очи выида. Ты пытаешь, пане Лентовській, чи вирую я у Святую Тройцю? Вирую, та ще хочу щобъ и на земли була imago тей Троици у трохъ видахъ: першій видъ тей imaginis — то правда,— и вы сго не пріймаете, бо завше говорите неправду и sensum verborum Христа перевертуете за для вашои корысти, ошукуючи несмысленыи люди, другій видъ тей imaginis — то братолюбіе,— и вы сго не пріймаете, бо клянете и гоните бративъ вашихъ и направляете брата на брата, народъ на народъ, землю на землю, третій видъ тей imaginis — то разумна воля — и вы сго не пріймаете, бо втисняете слабыхъ и кланяетесь сильнійшимъ одъ васъ, и другихъ тому навчаете. А козаки — те знаютъ и те пріймують, бо встали за правду, за братство и за свободу, и теперь ради въ вами, якъ вольный въ вольными и ривныи въ ривными, побрататися,— а вы не хочете!

Хмельницкій.

Що панъ Немиричъ сказавъ, то все те справедливо. Коли ваша святая инквизиція знайшовши у го книжци, которой мы не читали, щось геретыцьке, присудила го спалиты живцемъ, а винъ того уникаючи до нашои восточной виры утикъ, то такее выбавенне Божои воли приписати маемо. У нашій святій восточній церкви николи не було и не буде инквизиціи, мы никого не палимо, а хто, по немощи розума, зблудить въ правого пути, того мы видсылаемо до пастыривъ вашихъ честныхъ, сами, по простота своій, у те не уступаючи. А вашу милость, пане ксндже, повторне и найнизше прошу — тую розмову перервати, бо и мини и всимъ намъ вона не подобна.

Лентовскій.

Еднакъ, ясневельможный пане гетьмане, розважъ, ваша милость, чи подобно слухати богопротивніи речи мени, который естемъ membrum Ecclesiae…

Хмельницкій.

Пане ксндже! Я тутъ господарь. У третте и останне кажу вашій милости мовчати!

Вешнякъ.

Мовчи, попе! Твое то дило намъ те задавати. Ижъ пиригъ въ грибами, а языкъ держи за зубами, а то — ходи-но, none, на двиръ — тамъ я тебе поучу запорожськихъ полковникивъ шанувати!

Хмельницкій.

Тихо! Полковнику!

Выговскій.

Пане полковнику! Ты всю нашу справу нивечишъ.

Вешнякъ.

А що винъ убравсь сюды, якъ свиня у двиръ, та ще и носомъ рые!

Лентовскій.

Правый Боже! Будь нашимъ свидкомъ! Чи сежъ на новый кривды и инжюрыи мы до васъ пріихали, козаки? Чи сежъ намъ recompensnm за те, що мы отрималы стильки праць и несчасття, поки прибулы до вашои милости, абы принести вашои милости пробаченне и ласку одъ короля, пана вашого?

Хмельницкій.

Пане ксндже! Вашій милости не подобало починати тіа защипки. Ваша милость знаешъ, що народъ у насъ простый, звычаевъ лагодныхъ не знае, а ваша милость — чоловикъ ученый и розсудный: на щожъ чепляти простоту и нализати на свару. Пане полковнику! За кривду, що учинивъ еси панови ксндзови, повиненъ еси пробачення прохати, або выходити заразъ въ хаты.

Вешнякъ.

Прохати пробачення у ксндза! Та запорожській козакъ не погне спины навитъ и передъ самимъ метрополитою. А пійду лучше въ хаты. А ты, вражій ксендзъ, не хочетъ йти зо мною? Я бъ тоби давъ тамъ доброго прочухана! (Уходитъ).

Хмельницкій.

Теперъ, покуштуемо вина от-сго, що мени приславъ его милость Ракочи, мій щирый пріятель. Гаряе вино, столитне. Жинко! Пиднось панамъ. (Ганна подноситъ вино). Выпьемо першій кубокъ на здоровье нашому найяснійшому королеви, панови нашому милостивому!

Кисель.

Нехай пануе згода и миръ межъ Русью и Речью Посполитою! За циле Его королваньне, и нехай далекій потомки со слизами радости читають въ гисторіи про день сей — початокъ трвалого покоя и счастьтя обоихъ людивъ!

Молодой Кисель.

Якъ то мило, якъ то любо нити за здоровье свого пана въ доми у того, зъ кимъ постановляемся миръ, а зилаща въ рукъ гарной господыни.

Хмельницкій.

Дьякую за похвальбу моій жинци, вашей милости. Истинно, вона для мене великій скарбъ на свити.

Лентовскій.

И добрый малжонокъ для жоны тежъ найвысшій скарбъ на свити. Пани Хмельницька тымъ найбарзій счастлива, що у пріязни малженській въ вашею милостью знайде одраду одъ недавнго горя, що іи милость постигло.

Хмельницкій (съ удерживаемымъ гнвомъ).

Про якее недавне горе ваша милость говоритъ?

Лентовскій.

Про несчастливу смерть отца іи милости, старого пана Здешанського, которого окропно замордовали козаки въ Бар, коли винъ не зхотивъ принята всходни виры, fidelis filins matris suae verae Ecclesiae Romanae. (роняетъ подносъ съ кубкомъ и закрываетъ глаза руками. Вс оборачиваются. Немиричъ подбгаетъ къ Ганн и говоритъ ей что-то, а потомъ уводитъ ее).

Хмельницкій.

Не турбуйтесь, ясновельможніи панове комисары: моя жинка — баба. Будемо пити!

Кисель.

Жалко, ще панъ ксндзъ при своій эрудиціи, не видае leges hospitalitatis.

Позовскій (тихо ксендзу).

Немиричъ пріемну оффицію выконае у козакивъ cicisbeo galante молодой гетьмановои.

Лентовскій (тихо Позовскому).

Добра пара: апостата въ чужоложницею. Немиричу fas est Хмельницького gloriosissima facta cornibus coronare.

Хмельницкій.

Здаетьця мени, що жинци моій горе объ отцю добавила притомность го милости пана Лентовського, ксндзя римськои виры, бо того не можно забути, якъ мою жону, мою душу,— мою Ганну, заручену зо мною, гвалтовне хвачено за шію въ костлъ и примушено до слюбу въ тымъ бенкартомъ литовськимъ, пьяницею польскимъ, розбишакою увраивськимъ. Того и я не забуду, бо того не забудешь, хочабъ и хотивъ, що дуже вгрызлось у серце. Ха, ха, ха! Чи можно, панове ляхи, забути Украини вси раны и болисти, що одъ васъ терпида вона,— бидна, обшарпана сирота? Чи можно навитъ дальнійшомъ потомкамъ забути поношенне имъяни нашого, наругу надъ вирою нашою, окропни муки и тортуры наши,— священниковъ божихъ посаженыхъ на паль, дитей въ казанахъ свареныхъ… Ни! ни! (ударяетъ въ столъ рукоюУ швидче огонь въ водою поеднаютьця, нижъ Русь наша въ Полыцою вашою!

Кисель.

Ежели въ Речи Посполитои есть люди, котори чинили вашей милости кривды и теперь не зычливы, то найбилыпе такихъ, котори щире жадають здоровья и сполного мира и згоды вашій милости и всему Війську Запорожському. Цила отчизна неповинна за одного, або за килька зухвальцовъ. Полецаймося на Бога и на Пречистую Матерь Его, жебы намъ въ неба одибрати такую мысль и скруху, щобъ могло все то ея въ лпше обернути. Я не апробую поступковъ тыхъ, котори до вашей милости негрешни. Lavo manus meas и прошу найнизше умирити справедливыя аффекты, позираючи на насъ комисаровъ, якъ на щирыхъ пріятелей, вашей милости приносячихъ згоду отчизны, которой вирнымъ сыномъ ваша милость бути маешъ.

Хмельницкій.

Шкода говорити! Все, що вы говорите — то все на витеръ иде. Ваши трактаты и комисіи пальцями на води пищутьця. Знаю я васъ ляхивъ добре, колы васъ лиха година пристигне, то вы тоди до насъ ‘padam do ng, caujemy raczki’, а якъ скоро бида минула, то мы у васъ ‘psia krew’, найпослидни въ твари, хужче собаки. Просто реку, пане воеводо,— вы пріихалы не для того, щобъ щире миръ и згоду постановити, а на те, щобъ насъ одурити. Иде объ здоровья нашемъ и цилости всей Руськои нашои отчизны на дальній потомки и годы: того легко важити не можно. Ваша милость ладно мовишъ о пробаченьи королевськомъ, та споминаешъ про наши преступсьтва,— а объ тимъ ани слова, щобъ насъ удоволнити. Бо Речъ Посполитая повинна оказати намъ справедливость на всихъ вашихъ ворогахъ и злочинцяхъ. Не скажу про Чаплинського: то мій власный ворогъ, але наприкладъ панъ Вишневедькій: винъ-то найбильша причина розлитія крови, бо скоро мы розгромили кварцяне військо и сталы у Билои Церкви шукати примирья и заспокоенья одъ короля, князь, го милость, почавъ тревожити козакивъ, священнибивъ лупивъ, мучивъ, на пали вбивавъ, свидрами очи выкручувавъ и иншіи муки задававъ. Треба конешне, щобъ го скаради за те, и не буде ничого доброго, колы го не скарають. Виненъ и панъ Краковській, що на мене наступавъ, колы я in angustiis Borysthenis свою душу уносывъ, але той одибравъ свое, виненъ и панъ хорунжій и вси, що козакивъ, молодцивъ заслуженыхъ Рчи Посполитои у хлопивъ оберталы, лупыли, волосься таргалы, у плуги запрягалы. Треба, щобъ надъ всима ими судъ нарядыли и всихъ винныхъ скарали. Отъ и теперь: вы пріихалы въ комисіею, а въ Литви Радзивиллъ кровъ лье, въ одного боку насъ лагодными листами та комплиментами обсыпаютъ, а въ другого на насъ наступаютъ. Нещиростью, панове ляхи, нычого не зробите. Коли хочете мира, такъ мириться такъ, щобъ уже николы не було повадки насъ запрягаты, а коли вы то сее, то онее, то будемо лучче воювати: або мени зо всимъ Військомъ Запорожсъкимъ пропасти, або всій Польщи и всимъ дукамъ, королькамъ и шляхти згинуты.

Кисель.

Вздыхнувши de profnndis cordis meae, мушу я слухати тіи ораціи, такъ незгодни въ тымъ, що передъ симъ за годину ваша милость мовивъ еси. За що ваша милость докоряешъ мене нещиростью? Чимъ dignus sum тей ганьбы? Тымъ, хиба, що терпавъ одъ своихъ и одъ чужихъ обелги и кривды! Боже милостывій! Чи мало ще мини хреста сго поноситы? Козаки спалыды мои маетки, хлопы мои власни, приставши до ребелліи, шукалы життя мого, безъ притулу profugus et pnlsus, не міючи де головы приклоныты, прійшовъ я до своихъ бративъ — урожоного шляхетства: тамъ мене vocabant зрадникомъ, докорялы мене за те, що я говоривъ имъ о згоди въ козаками, а я все терпивъ, все переносы въ, все одно тилько verbum было на устахъ моихъ: миръ и згода! А чого не набралысьмы идучи до вашои милости по розруйнованои и спаленои крайни — и холоду и голоду, и килька разивъ приходылось мени за душу свою tremolare,— я все запомнивъ, скоро пріихавши до тебе, почувъ одъ тебе ласкове verbnm pads et fidelitatis! Ахъ! Ненадовго! Ты докоряешъ нещиростью нашу комисію, чому жъ передъ симъ не спытавъ еси: въ чимъ буде та комисія? Чи можно осужоваты те quid fierit. Приступи до трактативъ, тоди и говоры, чи щиро, чи не щиро мы прибулы до тебе!

Хмельницкій.

Шкода говориты, пане Киселю! Знаемо мы ваши комисіи! Не Павлюкъ я вамъ и не Острянинъ! Я напередъ знаю, що въ сей комисіи ничого не буде. Война! война у тыхъ трехъ або четырхъ недиляхъ! Выверну я васъ всихъ-ляхивъ до горы ногами и потопчу такъ, що будете пидъ моими ногами, а на остатокъ васъ цареви турецькому у неволю оддамъ. Король королемъ буде, щобъ вильный бувъ соби, та стынавъ шляхту, дукивъ, Князевъ… Согришыть князь — урижъ му шію, согришыть козакъ — и му тежъ зробы! Я соби лыхій, малый чоловикъ, але мени такъ Богъ давъ, що я теперъ единовладный самодержецъ руській. Не схоче король королемъ вильнымъ бути — якъ ея му видыть. Скажить се королеви и всимъ станамъ вашои Речи Посполитои. Що? Чи не шведами мене застрахаете? И ты мои будутъ, а хочъ бы и не були, хочъ бы ихъ було пьятьсотъ тысячъ — не переможуть воны Руськои Запорожськои и татарськои мочи. Богъ покарае, окропно покарае вашу Польщу! Згине Полыца, эти не Полыца — и Русь буде пановати на цилый свитъ!

Кисель.

Пане Богдане, урожоный, почтивый гетьмане Війська Запорожського! Хоча я и чую одъ вашои милости таку мову, еднакъ прыпысую іи аффекту, власливому найбарзій великимъ душамъ, которіи скоро обачутьця, латво прыходють ad meliorem mentem. Будучи здавна щирымъ твоимъ пріятелемъ и найнизшымъ слугою, не смію помы слиты, щобысь ваша милость оддавъ въ руки поганыхъ безъ причины не тильки ляцьку и литовську земли, але и виру руськую, всходнюю, и церквы святый, тымъ наибарзій, що король го мылость и Речъ Посполитая поляцають намъ докинчаты въ вами mitiores conditiae. Ежели вашой милости кривда сталася одъ Чаплинського, уже одибралесь того въ лихвою, ставши головою и гетьманомъ Війська Запорожського, ежели військо запорожське жалуетьця на личбу албо на грунты, то король его милость обицуе удоволнити васъ у тимъ: нехай козацького війська буде не тильки десять але и дванадцять тысячъ, навитъ и пьятнадцать, одъ вашои милости то едине потребуетьця, жебы ваша милость розервавъ звязокъ въ татарами, прирожеными ворогами народа руського, вернувъ брандивъ польскихъ, узятыхъ возаками въ часъ замишанвя, одступывъ одъ черни, щобъ хлопы оралы, панамъ своимъ слуговалы, колы хочете,— лучче йдить на туркивъ, або на татаръ: Речъ Посполитая въ тымъ вамъ не за* пынае: липше поганыхъ биты, нижъ христіане. На таки конвенціи панъ гетьманъ запевне позволыть?

Хмельницкій.

Шкода говорыти! Ще разъ скажу: шкода говорыти! Булобъ у той часть трахтовати зо мною, якъ мене Потоцьки ганялы за Днипромъ и на Днипри, и пійсля Жовтоводськои и Борсунськои играшки,— теперь уже часу не маешъ, теперь я уже зробивъ те, объ чимъ и не мысливъ,— зроблю теперь те, що замысливъ: выбью изъ ляцькои неволи народъ руській — весь! Нерше я воювавъ за шкоду и кривду свою, теперь воюватыму за виру православну нашу, допоможе мени вся чернь по Люблинъ, по Краковъ, я одъ ней не одступлю, бо то права рука наша, щобъ вы хлопсьтва не знесши у козакивъ не вдарилы. Двисти, триста тысячъ своихъ митыму, вся орда прійде на помочь, ногайци стоять на Саврани, мій Тугай-Бей, братъ мій, душа моя, единый сокилъ на свити, готовъ все учиныты, що я схочу: вична наша козацька пріязнь, свитъ іи не розирве. За гряныцю войною не пійду, шабли на Турки и Татары не пидниму,— буде въ мене мисця на У крайни, на Подоли, на Волыни, досыть мени часу й достатку въ земли и княжестви своимъ — по Львовъ, по Хелмъ, по Галичъ. А ставши надъ Вислою, повидаю дальнимъ ляхамъ: сидите, ляхи, мовчите ляхи! Дукивъ, князи въ вашихъ туды зажену, а будутъ за Вислою крычаты — я ихъ и тамъ знайду, не зоставетьця мени жодного князя ни шляхтюка на У крайни, а который зхоче въ намы хлиба исты — нехайже Війську Запорожському послушный буде, а на кормъ не брыкае.

Джеджала.

Уже минулы ты часы, волы насъ сидлалы ляхи нашими людьми христіанами, булы намъ сылни драгунами, теперь мы ихъ не боимось, дизналы мы пидъ Пилявцами, що то за ляхи: не ты вже се Ляхи, що передъ тымъ бувалы, та били Турка, Москву, Татары, Нмци,— не Жолвевсьви, не Ходвевичи, не Бонецьпольсви, не Хмилецьки, але Тхоржовсьви та Заенчковськи,— диты въ зализо поубираны, померлы одъ страху, скоро насъ узрилы, не було насъ въ середу тальки три тысячи, а болы бъ до пьятньщи почекалы,— ни одынъ бы ляхъ живценъ до Львова не утикъ!

Хмельницкій.

Мене патріарха въ Кіеви на сю войну благословивъ и въ жинкою моею давъ мени слюбъ и грихи мои розришывъ и кончать ляхивъ розказавъ. Якъ же мени го не слухати, великого, старшого головы нашого, гостя любого? Уже я и полки обиславъ щобъ кони кормили, та у дорогу булы готови, безъ возивъ, безъ гарматъ,— знайду я то у ляхивъ! А хтобъ въ козакивъ взявъ одну колясу на войну — кажу му голову стяты. Не возьму и самъ въ собою жадной, хиба юкы та саквы.

Позовскій (тихо Лентовскому).

Ото зажарта бестыя!

Лентовскій (къ молодому Киселю).

Що то за патріарха такій? Чи то го милость метрополита кіевській?

Молодой Кисель.

Ни, то proscriptus якійсь, excommnnicatus ob gravia scoelera, мотавсь по свиту, ниде го не приняли, а въ Украини найшовъ соби овечокъ.

Хмельницкій.

А що вы говорите, щобъ я виднустывъ бранцивъ вашихъ,— того не буде. Нехай того и самъ король не думае. Бо то речъ завована.

Мястковскій.

И погани, пане гетьмане, звыклы бранцивъ одпускаты на знакъ пріязни доброй. Черезъ мене самого, лить тому въ девъять, Ибрагимъ Султанъ Оттоманській цезаръ даровалъ королеви го милости килька сетъ вязнивъ въ галеръ и Сараю свого. А ваша милость, пане гетьмане, будучи подданый короля го милости и слуга, взявши булаву и хоруговь одъ пана, не хочешь слугъ панськихъ и дворанъ рукодойныхъ панови своему оддати,— не шаблею, не на плацу битвы, але кондиціями, трактатами забратыхъ,— не хочешь черезъ насъ пословъ и комисаровъ одислаты, жe ихъ въ тяжкимъ голоди и неволи тримаетъ: щожъ мы объ твоей зичливости и послушенсьтви розумиты маемо?

Хмельницкій.

Я ихъ пущу тоди, коли мени жадной защипки не буде одъ ляхи въ, и теперъ бы навитъ пустивъ бы ихъ, бо я чоловикъ милосердный: але панове лихи хочуть выманити у мене своихъ бративъ на те едино, щобъ безпечнійше наступата на насъ. Отъ панъ Потоцькій молодый заихавъ мисто мое Баръ на Подолю, отъ я пославъ му сказаты, коли не послухаетьця, то пошлю війська и кажу го живцемъ до себе привести. Тоди одного брата поставлю на пали на еднымъ конца города, а другого на другимъ: нехай дружка на дружку дывлютьця!

Мястковскій.

А хиба козаки того не роблять. Въ Кіеви мало що за часъ замишання скильки побито шляхетського стану, и теперь Нечай полковникъ брацлавській якъ звиръ лютуе, ляхивъ останки шукаютъ навитъ пидъ землей и неповинна кровъ струменами тече у Дкипръ, взываючи до Бога, якъ кровъ Авеля.

Хмельницкій.

Не казакъ я неповинныхъ забиваты, алe тыхъ, которы надъ вирою православною згнущалыся, мій Кіевъ,— я князь и воевода кіевській, бо мени го Богъ давъ навитъ и безъ шабли.

Кисель.

Пане гетьмане запорожській! Non videas пришлыхъ речей coecos фортуною настоящою, спущаемыя на patronatum, которая скоро кому почне надъ миру ludere, того скоро и видступыть: ad vitrum подобне, которое скоро упадне, то и розибьетьця. Рачъ даты fоdem зычливости моій, коли Війську Запорожському хочешь добра. Уже досыть маешъ фортуны, не спущайся на децызыю войны, повинь coutra polonos розгнваныхъ consiliares: iram et speram victor iae, не усилуй Польщу эту биты, Русь хотячи tollere. Одступи татаривъ. Чи ты думаешь, що ради пиднесенни виры руськои и народа руського воны вамъ помогаютъ? Воны на розлученье наше сами сподивають. То для нихъ bonum, коли Ляхи, Литва, Русь, козаки будутъ inter же битыся и единъ другого губиты, а воны всихъ s par sim заберутъ. Розважъ, пане гетъмане, и те: теперь король его милость въ тобою cum gratia цертуе, а коли те его ласку поспонуешь, то рушить на тебе військо всею силою. Поврь, пане Хмельницькій, коли погордуешь моею радою, ничого не знайдешъ, тильки одну згубу виры и народу руського, и неповинне кровъ пролита упаде на твою душу.

Хмельницкій (тронутый).

Пане воеводо! На оборону отчизны коханои взявъ я въ руки оружіе и поти его держатыму, тюки життя мого стане, и поки вольности не дибьюся. Липше голову положиты, ни жъ у першу неволю повернутыся. Знаю, що фортуна слизька, але надію певну полагаю на справедливость своей справы, и вирую, що Богъ потягае за правду. Короля якъ пана шануемо, панивъ и шляхту ненавидимо, и николи одни другимъ не будемо пріятелями. Еднакъ, завтра я подаю вашимъ милостямъ пункта до трактативъ, коли щиро схочете на те шлюбовання позволити, то и замирытись намъ не трудно буде, а коли — ни, то я не устану одъ упартои войны, а зрадливого покою — не хочемо!
Костомаров Николай Иванович
Прочитали? Поделиться с друзьями:

Читайте также:

  1. Переяславская ночь, Костомаров Николай Иванович, Год: 1841
  2. Кремуций Корд, Костомаров Николай Иванович, Год: 1849
  3. Зора, Гарин-Михайловский Николай Георгиевич, Год: 1900
  4. Юность Иоанна III, или Нашествие Тамерлана на Россию, Зотов Рафаил Михайлович, Год: 1823
  5. На большой дороге, Горбунов Иван Федорович, Год: 1863
  6. Вода жизни, Гейер Борис Федорович, Год: 1911
  7. Обольщенный, Екатерина Вторая, Год: 1785
  8. Три монеты, Плавт, Год: 1933
Электронная библиотека